Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
Безперечно, російські робітники в Тулі були обдарованими, але вони становили виняток, зважаючи на загальний стан російської промисловості й техніки. У книжці «О мастерах старинных» сумнівні факти підсилюються дивними твердженнями, які приписуються історичним особам (наприклад, один робітник каже, що він працював «задля слави Росії», що трохи нагадує Афоню в оповіданні Валентина Распутіна «Пожежа»), щоб підвищити престиж російської історії. За допомогою такого ретушування реальних фактів Шкловський створює враження, ніби російська техніка у XVIII і XIX століттях була неперевершеною 6. Такі ідеологічні процедури набули поширення в російському дискурсі з часу, коли російська еліта почала відчувати невідповідність між спроможністю своєї країни протистояти іншим потугам у воєнному змаганні та відсутністю внутрішніх суспільних ініціатив і літературних творів. Перефразовуючи коментар Анет Гордон-Рід (Annette Gordon-Reed) щодо енергійних заперечень історіографів Томаса Джефферсона про його зв’язок із Саллі Гемінґс (які звучали доти, доки аналіз ДНК не показав, що ймовірність такого зв’язку висока), можна сказати, що російські історики помічали тільки такі історичні події, які відповідали образу їхньої країни як однієї з наймогутніших держав світу 7.
Дмитро Лихачов як літературознавець помітно відрізняється від Шкловського, а часто висловлює прямо протилежні погляди. Якщо Шкловський був переважно літературним критиком, то Лихачов — істориком. На відміну від Шкловського, котрий пристосувався до життя за радянської влади, Лихачов плекав свою репутацію опозиціонера; справді, він провів певний час у Гулагу. Якщо Шкловський належав до лівого крила політичного спектра, то Лихачов був прихильником російських правих сил. Однак спільне для них специфічно російське змішування національної ідентичності з імперською призвело до співпраці Лихачова з державою задля зміцнення образу «російської слави» серед росіян та іноземців. Далі розглянемо нове тлумачення Лихачовим окремих російських літературних творів XVII століття
Лихачов, на відміну від Шкловського, намагався показати не вищість російської культури порівняно із західною, а рівність цих двох культур. Зокрема, він зробив спробу довести, що розвиток культур Заходу й Московії відбувався за однаковою траєкторією і що основні принципи розвитку були тими самими, хоча російська культура трохи й відставала від західної в часовому вимірі.
У центрі уваги Лихачова перебувала гумористична література Московії XVII століття. Він писав, що протягом західного Середньовіччя соціально-культурні відповіді та очікування щодо розваг були такими самими, як ті, що були в Московії пізніше — за часів царя Олексія Михайловича. У праці «Гумор у давній Русі» [ «Смеховой мир» древней Руси»] (1976) Лихачов стверджує, що ці два види гумору породжені однаковими соціально-культурними очікуваннями: «Гумор давньої Русі належить до категорії [європейського] середньовічного гумору» 8. Програмна книжка Лихачова «Поетика давньоруської літератури» [ «Поэтика древнерусской литературы»] (1967) поширює цю схожість на весь спектр літературних творів: «Якщо характеризувати давньоруську літературу, використовуючи метод «великих дужок», то слід визнати, що за своєю структурою вона належала до категорії середньовічних літератур (таких, як літератури Заходу трохи більш раннього періоду)» 9.
Коментарі Лихачова, які стосуються гумору московитів XVII століття (всі приклади, крім одного, наведені Лихачовим у «Гуморі в давній Русі», відносяться до цього століття), у кращому разі збивають з пантелику, а в гіршому — є помилковими. Лихачов механічно застосовує концепції, що постали в одній культурі, до іншої, і в результаті ми отримуємо спотворену картину повсякденного життя суспільства в Московії. Навіщо Лихачеву було потрібно наділяти російську культуру не властивими їй рисами? Однією з причин могло бути його бажання бачити Росію європеїзованою, назавжди закріпленою в європейській культурній спільності. Ще одна причина полягала в прагненні імперій до самозвеличення: Росію потрібно було показати «не гіршою» за країни латинізованої Європи. Варто відзначити цю його спробу використати свій чималий авторитет для сумнівних маніпуляцій з народною літературою Московії XVII століття. Однак спершу подивімося на ситуацію в латинізованій частині Європи епохи Середньовіччя.