Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Коли б навіть серед білого дня хтось чужий встромив лице ненадійно у вікно, то, я думаю, що для хатнього чоловіка була б се річ не конче приємна. Ну, а серед ночі для чоловіка, що збудився зі сну, увидіти у вікні незнакоме лице (та ще яке лице!) – то вже таки категорично річ немила, хотя би той чоловік був і як сильних нервів… Признаюся – я перелякався так, що навіть не міг крикнути. Я присів на кріслі, випив склянку зимної води – і прийшов до себе.

Перша думка була у мене: «Хто б се міг бути? Чи се, може, мара, нічний привид? Однак я нічого подібного до сего часу не видів… Злодій? Розбійник? Нічний напад?… Можлива річ! Я вдовець, бездітний – міг би хто думати: багатий, маю гроші, ну, і о напад недорого… А може, злодії прийшли красти коні?»… Я перейшовся два рази по кімнаті.

Коло ліжка в головах стояла у мене шабля, стара, предковічна, козацька… Ще прадід мій викопав єї, коли орав під гречку давнє побойовище, і відтак она стала переходити у нас з рук до рук. Я глянув на неї, і відвага вступила в мене. В одну мить я взувся, одягнувся в капоту, взяв шаблю в руку (пам’ятаю, як мені при тім прийшла до голови думка: «Ну, не послужила ти мені, сестрице, до сего часу, але вже нині зробиш прислугу!!!») і вибіг надвір. Надворі тихо, хоч мак сій. Тепла літня ніч, місяць був вповні, по небу тягнули пошарпані хмари, з-межи котрих мигтіли зорі… довкола всьо видно. Я підійшов до дверей стайні: коні хрупають сіно, і чути виразно, як парубок рівно сопе, спить блаженним сном. Нічого не видно, не чути. Що ж се могло б бути?

Я вийшов на улицю. Улиця іде повз моє обійстє, проста, як стріла. Виходить з села і йде в поле та аж ген далеко звертаєся набік. Я став довкола розглядатися, став прислуховуватися, та й тут всьо спокійно, тихо… Однак по довшім напруженю зору доглядів я, може, на тисячу кроків від мене якусь чорну постать, що рухалась серед дороги в стороні від поля… «Се мусить бути скотина або чоловік!» подумав я. Місяць якраз вийшов з-за хмари і кинув цілий сніп світла на туманіючу серед дороги постать. При тім я увидів виразно зачерки чоловіка, я увидів, як у него на голові щось замигтіло, мов іскри, і як від одного плеча назукіс стирчала ясна, блискуча стріла… Се когутячі пера… се багнет… се шандар… Ось оно як! Мені нараз роз’яснилося в голові. Се шандар був у мене під вікном, і він-то набавив мене такого страху. Я все ще стояв на улиці і дивився вдаль, – багнет все ще блищав до місяця, а людська постать все ще рухалась, все меншала, вкінці зникла. Місяць зайшов за клапоть чорної хмари, і нараз покрила дорогу густа темнота. Я обернувся і повільним кроком пустився додому… Втім взялися звідкись два вартівники.