Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосексуальності

Третя стратегія полягає в тому, що релігійні установи виключають тих, хто порушує секс-правила. Проте на практиці це б означало, що більшість релігійних громад мали б вигнати більшість своїх послідовників.

Четверта, і зовсім відмінна від попередніх трьох, стратегія — просто ігнорувати розбіжності між ученням і вчинками. Релігійне керівництво продовжує проголошувати затверджені принципи та слідкувати за тим, щоб священнослужителі робили те, що повинні, а переважна більшість послідовників наразі продовжує робити так, як їм заманеться. Таке рішення багато великих релігійних громад мовчки прийняло щодо таких питань, як контрацепція й дошлюбний секс. Недолік цієї стратегії полягає в тому, що вона може зруйнувати сутність релігії та авторитет релігійних лідерів. Коли віряни зрозуміють, що вони не мусять вірити або підкорятися деяким основним релігійним принципам, найближчим часом багато хто почне ставити під сумнів інші переконання. Якщо релігійна влада ладна дозволити людям поводитися так, як їм подобається, в одній царині, чом би тоді не зробити так само в іншій?

Будь-яке мовчазне визнання розриву зв’язку між релігійною елітою та пересічними вірянами також означає, що кожна релігійна громада буде мати принаймні дві різні істини з кожного питання. Оскільки люди зазвичай звертаються до своїх релігійних інституцій і лідерів із проханням забезпечити їх релігійними істинами, хто в праві сказати особисто мусульманину, католикові, єврею чи індуїсту, що він або вона не є істинним мусульманином, католиком, євреєм чи індуїстом, тому що він або вона вірить у щось зовсім інше? Якщо релігійне керівництво не готове відмовитися від них через їхню віру та триб життя, тоді хто може так зробити? Яка є реальна позиція релігійних лідерів, які говорять одне, а мовчки визнають, що багато хто з послідовників робить щось зовсім інше?