Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосексуальності

Священики, які визнають свою провину, повинні бути прощені. Спеціальна форма для прощення гріхів священиків додавалася до документа, виданого в 1962 році8. Священики, які були визнані церквою винними, можуть бути переміщені або звільнені9. Саме сексуальне насильство не призводить до відлучення від церкви, тільки ті, хто говорить про свої гріхи за межами церковної ієрархії, перебувають під загрозою відлучення. Отже, церква ставить жертви на той же щабель, що й злочинців, оскільки над жертвами рівною мірою тяжіє загроза відлучення від церкви, якщо вони обговорюватимуть наругу над ними з будь-ким, крім церковнослужителів10.

У цьому офіційному документі від 1962 року Ватикан заявив, що його абсолютним пріоритетом у розв’язанні цієї проблеми є захист репутації церкви. Зрозуміло, що тут мається на увазі значно більше, ніж просто уникнення поганого іміджу. Якщо репутація того, що Ватикан уважає Божим інститутом на землі, заплямована, то це може призвести до зменшення кількості нових прихожан, багато людей залишить церкву й більше людей відвернеться від її керівництва. Урешті-решт, порятунок мільйонів опиниться під загрозою. Під цим кутом зору не дивно, що сексуальній моральності служителів церкви було надано значно меншого пріоритету.

Оскільки важливість збереження незаплямованого образу церкви була абсолютною, повідомити в поліцію або звернутися до звичайних судів з питань зловживання положенням було неможливо. До 2000 року церква систематично тиснула на співробітників поліції та судових органів, примушуючи їх не порушувати кримінальні справи проти священиків, які скоїли сексуальні злочини. Так сталося, наприклад, у разі, коли велика кількість дітей піддалася сексуальному насильству з боку католицьких священиків Ньюфаундленда наприкінці 1970-х років. Натомість винні священики були переведені в інші парафії11.