Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосексуальності

Від 1970-х років заголовки багатьох газет у західних країнах рясніли скандальними повідомленнями про сексуальне насильство щодо дітей і молоді з боку католицьких священиків. Утім, мало хто вважає, що цей скандал ставить під сумнів католицьку доктрину як таку. У католицизмі немає нічого, що б вказувало на те, що священики мають право сексуально зловживати своїми прихожанами, зовсім навпаки. Позашлюбний секс заборонений, а багато священиків щиросердно прагнуть не одружуватися й дотримуватися целібату. Священики, які дозволяють собі сексуальну наругу над хлопчиками та парубками, також порушують повну заборону католицької церкви на гомосексуальні стосунки. До того ж така сексуальна наруга є ще серйознішою провиною, оскільки дії подібного роду не мають нічого спільного з добровільним сексуальним вибором; тож ідеться про пряме зловживання службовим становищем із боку осіб, наділених певною владою.

Зрозуміло, що така наруга суперечить усім католицьким принципам, утім, те, як католицька церква вирішила врегулювати це питання, демонструє, як релігійна установа може за певних обставин нехтувати своїми найнезаперечнішими сексуальними правилами з огляду на релігійно-сексуальні пріоритети. Реакція Ватикану та решти католицького керівництва на зловживання положенням не тягнула за собою будь-яких змін у богословських принципах, але показала вкрай поблажливе ставлення церкви до священиків, які так грубо знехтували католицьким ученням про секс. Ці священики, звичайно, становлять проблему для церкви не тільки через те, що порушили правила сексуальної поведінки та наругалися над безпорадними, а й через те, що під час скоєння цих ганебних дій перебували офіційними представниками церкви. Отже, зловживання священиків ставить під загрозу репутацію церкви загалом.

Кожна релігія має зважувати одне рішення проти іншого. У зв’язку з цим католицька церква стикнулася з потрійною проблемою: вона повинна була віднайти способи, щоб захистити свою репутацію; вона по­винна була забезпечити виконання священицького целібату; вона повин­на була захистити безневинних дітей. Іще в 1962 році Ватикан прийняв рішення щодо своїх пріоритетів із цих питань. Напрями його подальшої діяльності зафіксовано в офіційному, проте, дуже конфіденційному документі, який був розісланий усім єпископам. У документі йдеться про сексуальні спокуси з боку священика1, статеві акти з твариною та «людиною тієї ж статі»2 і пряму наругу над «молодими людьми обох статей»3. Церква заявила, що найголовніше у таких випадках «дотримання найсуворішої таємниці». Коли така справа розглядається церквою, вона підлягає «абсолютній конфіденційності»4. Навіть жертви, які звинуватили священиків у нарузі, повинні заприсягнути у збереженні таємниці5. Всі, хто бере участь у вирішенні цих справ, повинні підписати спеціальну обіцянку «будь-що не порушувати цієї таємниці... навіть з благою ціллю». А бути звільненою від обов’язку зберігати секретність людина може лишень у разі, якщо «розпорядження було спеціально надано Верховним Понтифіком»6. Якщо хтось порушить цей заклик до абсолютного мовчання, він ризикує бути відлученим від церкви, що означатиме і загрозу майбутньому спасінню7. Це стосується і жертви, і обвинуваченого.