Юність Василя Шеремети

Василь все-таки наглить. Він мусить бути вдома. І так він вже другий день вештається. Ще треба заглянути до книжки. Завтра школа. До нього несміливо наближається Кира.

— Чого ви так спішите? — скромно запитала вона.

— І не думаю спішити, — він глянув на неї, але вже темно. Нічого не бачить.

— Думаю, що це не останній раз, — проговорила вона.

— І я також так думаю, — відповідає він. — А ви написали гарного вірша, — додає він по хвильці мовчанки. Після цього знов мовчанка.

— Це не мій вірш, — чує він відповідь. Василь дивується.

— Я зрозумів, що це ваш.

— Ні. Це я виписала з “Ніви”. Я тільки переклала.

— А!.. Цікаво... Але ми перекладів з “Ніви” не містимо.

— Я і не думала, щоб ви його містили... — відповідає вона тим самим рівним тоном.

Василь далі не питає. Досить. От хіба ще йому цікаво, хто є автор того вірша... Але вона вже забула. Вона не цікавиться авторами. Це все між іншим. Вона взагалі не має доброго смаку. Коли він так ласкавий, чи не міг би він вказати їй якихось поетів, бо вона дуже любить поезію. Василь називає кількох. Чи не має він тих збірок? Ні. У себе не має, але постарається дістати. Вона дуже дякує. Але Василь ще більше ласкавий. Він багато знає напам’ять. Ось, наприклад, чи знає вона оцього вірша? Він зупиняється і патетично деклямує. Решта молоді зайнята своїм. Вони не дуже збиваються до гурту. Вечір поволі розбирає їх та розставляє кого куди. Тих поставив ось там, над яром. Вони вибухають сміхом і крутяться, ніби вітровказ. А інші втомилися. Там он під горіхом лавиця. Вони вже сидять у належній одне до одного віддалі, їм досить, коли їхні одяги іноді доторкаються. І так кожний має своє місце цього вечора. Василь і Кира також. Василь передеклямовує все, що знає. Вона дивується, звідки він усе це знає. Вона тихо захоплена і тільки просить його переписати їй деякі вірші. Які? Ось хоч би цей: “Капають, котяться сльози по личеньку”. Нащо їй саме такий? Вона взагалі любить сентиментальні. Але ж вона сама не сентиментальна. Принаймні, на нього не справляє такого враження. Ні. Вона таки справді не сентиментальна, але це дуже пасує до її настрою. О! Невже вона має якесь горе, турботу? Вона ще така молода. Ще стільки життя. А навкруги весна. Так, весна, а на серці у неї — осінь... Це Василя дуже дивує. Чому, панно Киро? Чи бачить їх хто збоку? Кирочка обережно озирається. Ні. Ніхто їх не бачить. Тоді Кирочка каже, але голос її звучить, мов спадна роса. Його зовсім не чутно. Вона скаржиться на своє товариство. Це все семінаристи. Вони тільки танцюють, співають, грають у карти, залицяються. А вона цікавиться іншим — її цікавить поважне життя. Вона любить літературу. Вона могла б читати добрі книжки, але не знає, де їх знайти. Ніхто їй не порадить, ніхто не поможе. Вдома вони мають чималу збірку книжок, але то все російські клясики, переважно додатки до “Ніви” — Достоєвський, Григорович, Чехов, Тургенєв, Гоголь. З усього того їй найбільше подобається Тургенєв. Там багато світла і барв, а також чуття. І ще подобається їй один автор. Це Гамсун. Чи читав Василь “Вікторію”? А правда це дуже гарно написано? Особливо, коли Вікторія вмирає і пише листа. Кира ридала над тією книжкою. Отакі книжки вона хотіла б читати... А чи знає Кира Лондона? Ні. Вона не знає того автора. Шкода. А його варто знати. Вона тільки бачила одну його книжку в червоній обкладинці у вітрині кіоску. Ага! Василь знає. Це “Залізна п’ята”. Нічого. Але варто почитати інші його речі: “Місячна долина”, “Червоне Сонечко”, “Мартин Іден”... Це речі, що дуже скріплюють. Ось, наприклад, Кирочка така поважна. їй подобаються солодкі речі. І це зрозуміло. Вона згадувала Надсона, Тургенєва. Василь не каже, що це погане, але солодке, медове і лишає воно в людині такий саме медовий присмак. А жити треба не тільки солодко. Василь думає, що у наш вік треба також і побавитись, і посміятись, не тільки думати про поважні речі. Ще буде час... Життя само подиктує. Не треба його нагинати. Але ось Василь сам. Він вже стільки читав. Ну... Бачте... Він... Це не є приклад... Він сам не вдоволений з себе... Він заздрить отим семінаристам, бо вони живуть. Вони галасують і бушують. Вони проживуть і будуть мати молодість. А Василь все то змарнує...