Юність Василя Шеремети

— Что ж он тепер? П’йот по-старому? — спитала тьотя Катя. Євген здвигнув плечима.

— Дєвочкі, — звернулась тьотя до панночок. — Я єщо заіґраю. Пріґлашайтє нових кавалерові

— У нас дами єщо не пріґлашають, — відповіла одна. А! Це Кира. Вона заговорила. Нарешті.

— Да, — відповідає тьотя. — Но ані стєсняются.

Це для Василя та Євгена погана атестація. Василь покаже, що вони зовсім не “стєсняются”. І як тільки тьотя заграла новий вальсик, Василь одразу підійшов до першої незнайомої і запросив до танцю. Він трохи вайлуватий, але все-таки танцює. За ним пішла і решта. Євген таки не ризикнув. Кира й Мира танцюють також. Василь тримає в обіймах якусь бльондинку. Вона танцює байдуже і на Василеві питання відповідає неуважно. Можливо, вона невдоволена. Але Василеві байдуже. Він танцює, мов божевільний. Крутить і крутить набундючену панночку, аж їй розвіваються кучері. А коли перестали, Василь дерзнув на більше.

— Що ж, — сказав він. — Ніяких фантів, пошти? Ану заграємо!

— Так. Прекрасно! — озвалась тьотя. — Дівчата, заграйте собі, а я тим часом відпочину... Ми колись також грали в фанти...

— У фанти, у фанти! — загомоніли дівчата. Але тут всі оглянулись. Двоє хлопців зайві.

— Не біда! — сказав Василь. — Ми ось два... Я і він, — вказав він на Євгенчика. — Євгене! Ходи. Сідай... Або ні. Я роздаю фант... Сідайте всі. Ти, Євгене, сюди... А зрештою — все одно... Перстень? Так. Перстень. Хто зичить перстеня? Мирочка... У вас бачу перстень... Стягайте...

Василь почуває себе, мов риба у воді. Ніколи цього з ним не було. Навіть ось семінаристи пасують перед ним. Він уже вносить щось своє. Все починає рухатись. Семінаристи також сідають упереміш з паннами. Усі простягають долоні. Василь роздає фант. Він зложив обидві долоні, а між ними маленький золотий перстень. По черзі вкладає свої долоні в долоні інших і десь має залишити перстень.

Гра дедалі жвавішає. Всі починають захоплюватись. Євген розходився також. Вже зібрано купу фантів. Перстеники, гребінці, носовики, дзеркальце, шпилька. Ще і ще набирається того на столику перед трюмо. І нарешті досить. Розгравання фантів. Василь розграє. Ні, ні... Всі протестують. Розграє тьотя. Ні, розграє він, Василь. Прошу. Починаю. Бере в руку фант. — Що має робити цей фант? Йому відповідають: Носити пошту!.. Голубів годувати! Заспівати сольо! Ні! Сольо ні! Носити пошту! Пошту!

— Ну, отже, пошту, — каже Василь. — Чий це фант? — Веселовського. — Веселовський йде до сіней за двері. Стукає.

— Хто там? — листоноша. — Що приніс? — Листа. — Скілько марок? — П’ять. — які? Червоні? Сині? — Червоні, — відповідає за дверима. — Сині, сині! — кричать панночки. — Червоні, червоні, — кричать хлопці, а найбільше кричить Євген, який вже зовсім розійшовся. — А для кого? — питає далі суддя. — Для панни Мирослави Красовської, — повільно вимовляє голос за дверима... — Мирочко, Мирочко! — викрикують дівчата. Мирочка вся, мов в жару. Вона протестує: — Сині, сині! Я не піду. Не хочу листа... Ні, ні, ні! — Раз дістала листа, мусиш відібрати його. — Але з синіми, — протестує Мира, та її вже випихають за двері. Звідти чути тупіт ніг, сміх і по хвилині вбігає червона Мира, а за нею також червоний Веселовський. — Ні, панове, — каже Веселовський. По-мойому, як грати, то грати. Хто не хоче виконувати приписів судді, не повинен брати участь у грі...