Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Минають хвилини. З ліцеяльних мурів виступають перші колони молоді. Йдуть соколи. Йдуть гімназисти польської гімназії. Йдуть ліцеїстки. Виходять з воріт і загинають довжелезну підкову учні української гімназії. За ними так само виходять семінаристи духовної семінарії. За семінаристами гімназистики гімназії Алексіної. А далі — комерсанти, а за ними почали свій похід народні школи. Спереду улани. Вони виграють марша, а за ними довгою рікою — молодь, молодь, молодь...
І мають скрізь прапори, і скрізь велика весна.
А Микола Гнатюк і Василь Шеремета майже непомітні. Облиті сонцем, сидять вони на сірому камені. Вони дивляться догори на місто, і бачать усе. Вони обидва бліді, мов крейда. Очі позападали, але зір напружений. Біля них пасуться під горою корови й кози. Кілька малих пастушків так само, як і вони, дивляться згори на місто. Біля них тихо, тільки час від часу Василь Шеремета питає:
— Не бачиш нічого?
— Ні, — відповідає Микола.
І вони знов дивляться. Вони хочуть побачити знаний повіз, у котрому має виїхати на гору їх призначення. Але похід проходить, вже досягнув гори, чути, як оркестра заграла гімн, чути католицький однотонний спів, а його немає. Нерви Шеремети напинаються. Він вже пережив перші припливи хвилювання, але зараз надходить дев’ятий вал. А що як на тій он доріжці з’явиться каретка?.. А що, як вона тільки спізнилася? Так. Хвилини тягнуться надто довго. Кров приливає до голови і б’є у скроні. Уста засихають. Очі все більше і ширше дивляться, ніби вони галюцинують.
А на горі співають “Те Део”. Чути дзвінки. Під небо глухо підносяться латинські слова. Десь там є Бог, і він все це чує і, напевно, бачить. Ні, ні... Василь не може далі сидіти на теплому, шорсткому камені. Він зривається на ноги. Шкода, що ноги ковзаються по схилі, а то він біг би. Це неможливо! Це неможливо! Кричить ціла його істота. А хвилини йдуть невблаганно. Минає година...
Досить. Василь підходить до Миколи:
— Знаєш, Миколо. Не можу більше!
Микола поглянув на нього своїми сірими очима: — Не можеш? Так ходи сюди! — Василь вже знає, чого той домагається. Він обережно виймає з-під пояса на животі невеличку річ і передає її Миколі. Але це ще нічого не значить. Тягар з нього не спав. Навпаки. Можливо, навіть збільшився. Микола взяв ту саму річ і старанно засунув собі під пояс на животі. Він дивиться вперед рівно і, здається, байдуже. Непомітно, щоб так сохнули йому уста, як сохнуть вони у Василя. Василь дивиться на нього і знов пригадує Настю. Це добре, що вона вибрала якраз його. Він такий міцний, а вона така гарна. Це прекрасне сполучення. І Василеві стає дуже, дуже прикро...
Але призначення не прийшло. Воно чекає десь на них в іншому місці. Даремно. Все скінчилося, і хлопці повільно сходять униз. Схил гори всипаний молоддю. Василь і Микола також молоді. Тепер вони змішалися з юрбою, що з гамором, мов камінці, летить униз. Тільки Микола та Василь блідніші від решти...
Обидва зайшли до Хмелюка. Той також не ходив на Бону. Що там згубив, що має туди йти. Що скаже Варвара Сергіївна? Що скаже... Відомо. Буде гомоніти про обов’язки, про потребу порядку, про те, що вони молоді... Так. Вони і самі знають, що вони молоді... Так воно й є. Замовляють собі трохи їжі і трохи напою. їм тут ніяково сидіти. Як Василеві, так і Миколі свербить язик, щоб комусь розказати про своє геройство. Хмелюк порядний хлопець і йому можна. Вони беруть усе з собою. За цвинтарем на горі у цей час нікого немає. Там прекрасно. Вони йдуть туди, сідають на свіжій траві. Василеві пригадуються проводи, йому приємно. Він знов живе і скрізь весна. Але чому той Микола так на нього дивиться?
— Ех, ти устриця, устриця! — виривається з його широких уст.
Василь випиває чарку і починає оповідати. Хмелюк дивиться на них з заздрістю. Як це так, що вони кажуть йому про це аж тепер. Але Василь признається:
— Не витримав, каже, я. Передчасно підняв руки... От він... Подивись на нього. Він взяв у мене револьвера і стояв, як вояк на стійці...
Так. Василь захоплений Гнатюком. Він обіцяє собі, що буде надалі сильнішим. Але це було вперше. На цей раз досить. Більше такого не треба...
Вони трохи випивають. Настрій підіймається. Всі троє жваво балакають, сміються. Потім встають, кидають в кущі пляшку і швидко йдуть униз. По дорозі внизу вони зустрічають Мединську. Це прекрасний випадок. Біля самої її фіртки. Як це добре, що вони її зустріли... І що це сталось з Василем? Його серце ані трохи не тьохнуло. Навпаки. Він веселий. Ось він вільно підходить до Насті, бере її руку, підносить до уст і цілує, мов руку дами. Червоніють інші, але не він.