Юність Василя Шеремети

— А як обдурив? То що? Ти все одно не витримав...

— Ну, знаєш... Коли б я знав, що він не приїде...

— А я, думаєш, знав? — твердо питає Гнатюк.

— Я ж не кажу, що знав. Тебе хтось обдурив, — ще раз повторив те саме Василь.

— Не зашкодить... Можливо, ця проба пера пригодиться, — кинув він набік. Василь сказав:

— А як же Мединська? Ти їй це казав? — Гнатюк, як звичайно, закусив нижню губу.

— Не маю звички комусь про такі речі говорити...

— Ну, — кивнув Василь на закінчення. — Добре. І мали розходитись, але Василь ще щось пригадав. “Між іншим, Миколо... Я поклав собі більше з Мединською не зустрічатись...”

Цього Гнатюк не сподівався. Він закинув голову і штучно засміявся:

— Ти зробиш їй велику кривду... І будеш дурень!

Василь спокійний, мов Будда.

— Ну, знаєш... Я так вирішив... До побачення.

І вони розійшлись.

Але ще того самого дня Василеві спала одна думка. Не подумайте, що він вирішив вивчити чергове завдання з латини. Ні. Ця думка його таки тривожить, але як її виконати? Це все одно, що сподорожувати на місяць. Але він вирішив відбути одну мандрівку... І то сам. Про це нагадала йому Варвара Сергіївна, коли заговорила про прогулянку. Василь пригадав собі одну з прогулянок минулого року. Це була прогулянка до Почаєва, де вони ночували в лаврському готелі — в одній кімнаті хлопці, у другій — дівчата.

Хлопці зазирали в дірку для ключа, і хтось там купував чи продавав на вулиці в жидів за кварту квасу півфунта синусів і фунт косинусів. Але була й ще одна прогулянка... Це вже тут, недалеко від Крем’янця. В одному місці, в напрямку Млинів, тільки трохи на південний схід, серед глибокого лісу на схилі стоїть стара дерев’яна каплиця, а кругом неї позападали в сиру, лісову землю зарослі мохом могильні камені. Каплиця та зветься Богдановою, а під погрузлими плитами спочивають кості запорізьких козаків.

Василь вже давно туди збирався. Він там був минулого року в веселому товаристві. Вони бігали навколо каплиці, заглядали крізь шпарки всередину, ходили по кам’яних плитах, сміялися і почували себе, мов птахи безжурні. Тепер усе це пригадалось Василеві, і він захотів піти туди ще раз.

І він пішов. Пообідав. Євгенові сказав, що скоро вернеться, і подався просто на південь. За півгодини він був уже в молодому сосновому лісі. Молоді, веселі сосонки, втикані жовтими пагінками, ніби восковими свічами. Сонце їх освітлює, і вони світяться сріблястим сяйвом. Повітря дуже чисте і пахне живицею. Місцями ростуть братки з жовтаво-синіми голівками або волохаті паростки глухої кропиви, або жовті, ледве розквітлі, баньочки медянок, на яких вже метушаться череваті джмелі. Боже мій! Якою велетенською мусить видаватися тому джмелеві жовта, подібна до глибокої чари, посудина, на дні котрої стільки пахучої, солодкої і прозорої рідини, що можна в ній втопити голову. Але він упорається з нею дуже легко. Він випиває все до чиста, витирає товстими, мохнатими лапками черево і з вдоволеним гудінням летить далі. Це страшний ненажера, але він тут, у цьому лісі, між цими соснами дуже потрібний. Він єдиний, мов якась струна, гуде собі від посудини до посудини. І більше тут нічого не видно. Навіть птахи тут не сидять. Вони, мабуть, більше люблять листковий ліс, бо вже здалека чути переливи, ляскоти, підтьохкування і всілякі веремії горлатих, метушливих Божих створінь.