Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Я знаю, — сказав він. — Зараз розповідаю про Портерівську психлікарню, де ти провів два дні, а потім утік звідти. Того ж дня трапилася аварія, і тебе привезли сюди. Потім звідкілясь з'явилася твоя сестра Евеліна. Вона перевезла тебе до Ґрінвуда, де ти пробув кілька тижнів, а потім знову вирушив у власне плавання. Правильно?

— До певної міри, — відказав я. — Особливо — остання частина. Але, як я вже казав лікарю раніше, я втратив пам'ять за кілька днів до аварії. Історія про ту місцину в Олбані видається мені знайомою, проте без подробиць. Чи міг би ти розказати детальніше?

— Звісно, — відповів Білл. — Це, до речі, може бути пов'язано зі станом твоєї пам'яті. Тебе відправили туди за фальшивим дорученням...

— Чиїм? — він помахав папірцем і придивився.

— Брата, Брандона Корі, та чергового лікаря, психіатра Гілларі Б. Ранда, — прочитав він. — Щось пригадуєш?

— Можливо, — відказав я. — Продовжуй.

— На основі їхніх свідчень було виписано ордер. Тебе визнали психічно хворим, затримали й відправили до шпиталю. А щодо твоєї пам'яті...

— Так?

— Я не надто добре знаюся на психіатричних лікувальних практиках та їхньому впливі на пам'ять, але доки ти був у Портері, вони використовували електрошок. А далі, як я вже сказав, у звіті зазначено, через два дні ти втік. Очевидно, звідкілясь роздобув свою машину і поїхав сюди. Саме тоді й потрапив у аварію.

— Звучить логічно, — сказав я. — Так і є.

Коли він тільки почав розповідати, мене охопило дике відчуття, ніби я потрапив у іншу Тінь — дуже схожу, але не ту саму. Однак тепер я зрозумів, що справа не в тому. На якомусь рівні моя свідомість погоджувалася з цією історією.

— А тепер щодо ордера, — почав пояснювати Білл. — Його було видано на основі фальшивих свідчень, але суд тоді нічого не знав про це. Справжній лікар Ранд перебував у Англії, коли це все трапилося. Згодом я зв'язався з ним, але він ніколи нічого про тебе не чув. Доки Ранд був у відрядженні, його кабінет пограбували. Ще дивніше те, що в його ініціалах нема літери «Б.». І він тим більше нічого не чув про Брандона Корі.

— А що трапилося з Брандоном?

— Він просто зник. Коли ти втік з Портера, з ним кілька разів намагалися зв'язатись, але ніде не могли його знайти. Потім ти потрапив в аварію, опинився тут і пройшов лікування. Тоді Евеліна Фломель, відрекомендувавшись твоєю сестрою, сказала, буцімто ти під її опікою і родина хоче перевезти тебе в Ґрінвуд. Оскільки Брандона, якого призначили твоїм опікуном, не було, її послухались, адже вона залишалася найближчим доступним родичем. Ось так тебе і перевезли в інше місце. Кілька тижнів опісля ти знову втік — і на цьому моя хроніка завершується.

— А що з моїм правовим статусом зараз? — запитав я.

— О, тебе повністю поновлено в правах, — сказав Білл. — Після того, як я поговорив з лікарем Рандом, він приїхав і дав суду свідчення під присягою, виклавши усі факти. Ордер скасували.

— Це тому місцевий лікар дивиться на мене так, наче я можу виявитися психом?

— Господи! Так же і є. А мені це не спало на думку. Всі їхні записи зроблені в час, коли ти тут опинився. Треба буде побачитися з ним дорогою назад. У мене є з собою і копія судового рішення. Я покажу йому.

— Чи багато часу знадобилося після Ґрінвуда, щоби владнати проблеми із судом?

— Наступного місяця все вже було добре, — пояснив він. — Мені просто знадобилося кілька тижнів, щоб змусити себе стати надміру допитливим.

— Ти й уявити не можеш, наскільки я радий, що ти зробив це, — мовив я. — А ще ти поділився зі мною інформацією, яка може виявитися дуже важливою.

— Іноді приємно мати змогу допомогти другові, — сказав Білл, закривши папку і поклавши її в портфель. — Тільки одна річ... Коли все скінчиться — що б ти не робив — якщо тобі можна буде говорити про це, я б дуже хотів почути твою історію.

— Не можу цього пообіцяти, — відповів я.

— Знаю. Просто пам'ятай, що я казав про це. До речі, що ти збираєшся робити з будинком?

— Із моїм? Він досі належить мені?

— Так, але цього року його, ймовірно, продадуть за твою заборгованість, якщо ти нічого не зробиш.

— Я здивований, що цього досі не трапилося.

— Ти дав банку повноваження сплачувати твої рахунки.

— Ніколи про це не думав. Я завів той рахунок тільки для зручності й поточних витрат. Щось на кшталт того.

— Але рахунок той скоро спорожніє. Недавно я розмовляв про це з Макнеллі. А це означає: якщо ти нічого не зробиш, то будинок продадуть.

— Він мені тепер не потрібен, — сказав я. — Нехай роблять з ним, що хочуть.

— Ти так само можеш продати його і робити, що захочеш.

— Я не лишатимуся тут надовго.

— Можу зробити це для тебе. Перешлю гроші, куди захочеш.

— Гаразд, — відповів я. — Я підпишу всі папери. На отримані гроші сплати, будь ласка, мій рахунок за лікування, а решту залиши собі.

— Не можу так.

Я знизав плечима.

— Тоді чини так, як вважаєш за краще, але не посоромся взяти собі хороший гонорар.

— Решту я покладу на твій рахунок.

— Гаразд, дякую. До речі, поки я не забув: ти міг би зазирнути в шухлядку столу й перевірити, чи нема там колоди карт? Я поки що не можу туди дотягнутись, а вони мені скоро знадобляться.

— Звісно.

Простягнувши руку, Білл відчинив шухлядку.

— Великий коричневий конверт, — сказав він. — Доволі об'ємний. Певно, вони поклали туди все, що знайшли у твоїх кишенях.

— Відкрий його.

— Так, тут є колода карт, — мовив він, запхавши всередину руку. — Ох, який красивий футляр! Можна подивитися?

— Я... — ну що я мав сказати?

Він витягнув карти з футляра.

— Чудово... — пробурмотів він. — Різновид таро... Вони антикварні?

— Так.

— Холодні як лід... Ніколи таких не бачив. Гей, а це ж ти! Вбраний, як якийсь лицар! Навіщо вони?

— Дуже складна гра, — відповів я.

— Але ж як це можеш бути ти, якщо вони антикварні?

— Я не сказав, що там я. Це сказав ти.

— Так, і справді я. Предок?

— Щось на зразок того.

— А панянка ще та краля! До речі, й руденька не гірша...

— Гадаю...

Білл склав колоду й поклав її у футляр, який віддав мені.

— І єдиноріг гарний, — додав він. — Я не мав на них дивитися, так?

— Пусте.

Він зітхнув та відкинувся на стільці, склавши руки на потилиці.

— Нічого не міг вдіяти із собою, — сказав Білл. — Є в тобі щось незвичайне, Карле, і не тільки надтаємна робота... а загадки приваблюють мене. Я ще ніколи не був так близько від справжньої таємниці.

— Усе через те, що ти взяв крижану колоду таро? — запитав я.

— Ні, вона лишень посприяла атмосфері, — відказав він. — Зовсім не моя справа, чим ти займався всі ці роки, але дещо з останнього пояснити не можу...

— Що саме?

— Після того, як я привіз тебе сюди, а Еліс — додому, то вирішив повернутися в твій дім, сподіваючись дізнатися, що ж трапилося. Сніг до того часу припинився, але згодом він знову почав іти. Одначе твій слід був доволі чітким — там, де ти обійшов будинок і вийшов на подвір'я.

Я кивнув.

— Але не було слідів, які вели всередину — нічого, що свідчило б про твій прихід! Окрім того, не було й інших слідів — нічого не вказувало на втечу твого нападника.

Я гигикнув.

— Гадаєш, я сам так порізався?

— Ні, звісно, що ні. До того ж, зброї також не знайшли. Кривавий слід вів до твоєї спальні — до ліжка. У мене був із собою тільки ліхтарик, але побачене справило моторошне враження. Скидалося на те, що ти, скривавлений, звідкілясь з'явився на тому ліжку, а тоді підвівся і вибрався на вулицю.

— Звісно ж, це неможливо.

— І все ж, мене дуже зацікавило те, що нема слідів.

— Певно, вітер замів їх снігом.

— А інші — ні? — він похитав головою. — Вважаю, це не так. Просто якщо ти надумаєш колись розповісти мені про все, я хотів би знати відповідь і на це запитання.