Рукопис, знайдений у Сараґосі

Главою родини Лірія був сімдесятилітній старець, дуже шляхетного і приємного поводження. У нього було двоє синів, які вже померли, і весь його маєток мав перейти до молодої графині Лірія, єдиної доньки його старшого сина.

Старий граф, не маючи прямих спадкоємців його імені, пообіцяв руку онучки спадкоємцю маркізів де Фуен Кастилья, який у такому випадку мав отримати титул графа де Фуен де Лірія-і-Кастилья. Цей союз, такий підходящий в усіх відношеннях, повністю узгоджувався з віком молодих, з їхньою зовнішністю й характерами. Обоє щиро кохали одне одного, і старий Лірія милувався, дивлячись на їх невинне кохання, яке нагадувало йому щасливі часи його молодості.

Майбутня графиня де Фуен де Лірія, хоча й жила в монастирі салезіанок, проте щоденно ходила на обід до свого діда й проводила там весь вечір у товаристві нареченого. З нею тоді була старша дуенья по імені донна Клара Мендоса, тридцятирічна жінка, дуже достойна, але зовсім не понура, бо старий граф не любив людей з таким характером.

Щоденно сеньйорита де Лірія зі своєю дуеньєю проїжджали повз нашу колеґію, бо так пролягала дорога до палацу старого графа. Оскільки ми саме в цей час мали перерву, то багато з нас стояли у вікнах, а радше підбігали до вікон, як тільки розлягався туркіт карети.

Ті, що прибігали до вікон першими, часто чули, як донна Мендоса казала своїй молодій вихованці:

— Ану, гляньмо, чи нема вродливого театинця.

Цим ім’ям жінки називали отця Санудо. Бо й справді, дуенья вдивлялася в нього, як в образ, а щодо молоденької графині, то вона дивилася на нас усіх однаково, бо ми їй більше нагадували нареченого, або намагалася відшукати очима двох кузенів, які навчалися в нашій колеґії.

Санудо разом з іншими підходив до вікна, але як тільки бачив, що жінки звертають на нього увагу, хмурив чоло й погордливо відходив. Нас вражала ця суперечність: «Врешті-решт, — говорили ми, — якщо жінки для нього такі осоружні, то чого він пхається до вікна, а якщо він хоче їх бачити, то чого відвертається?» Один із учнів по імені Вейрас якось сказав мені, що Санудо вже зовсім не є таким ворогом жінок, як раніше, і що він має в цьому переконатися. Той Вейрас був найкращим моїм приятелем в усій колеґії, тобто, точніше кажучи, допомагав мені в усіх каверзах, а часто саме він їх і вигадував.

У той час з’явився роман під назвою «Закоханий Фернандо». Автор цього твору змалював у ньому кохання такими живими барвами, що книжка була дуже небезпечною, і наші наставники суворо її забороняли. Вейрас роздобув один екземпляр і засунув його в кишеню, але так, що більшу частину було видно. Санудо помітив і забрав заборонену книжку. Він пригрозив Вейрасу найсуворішими карами, якби той коли-небудь завинив, читаючи її, але увечері він вигадав якусь хворобу й не з’явився серед нас. Прикинувшись, що непокоїмося про його здоров’я, ми несподівано увійшли в його кімнату й виявили, що він пильно читає небезпечного «Фернандо», а очі в нього повні сліз, які свідчили, скільки задоволення справляє йому читання тієї книжки. Санудо зніяковів, ми вдали, що не помітили цього, а невдовзі отримали новий доказ великих змін у серці нещасного священика.