Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Сину мій, ми обоє належимо до цього проклятого племені, але й ми маємо свої радощі, які я мушу дозволити тобі пізнати. Я не жалів нічого, щоб зробити з тебе шелихвоста й дурника, проте небо не сприяло моїм зусиллям і обдарувало тебе чулою душею і світлим розумом. Тому я повинен відкрити тобі задоволення нашого життя; вони не дуже гучні й блискучі, зате чисті й солодкі. Яким я був щасливим в душі, дізнавшись, що дон Ісаак Ньютон похвалив одну з моїх анонімних праць і хотів неодмінно познайомитися з автором. Я не відкрив свого імені, але, стимульований до нових зусиль, збагатив свій розум багатьма невідомими мені до цього поняттями, був переповнений ними, не міг їх стримати, вибігав, щоб розказувати про них скелям Сеути, дарував їх усій природі й приносив у жертву Творцю. Спогади про мої страждання домішували до тих високих почуттів зітхання й сльози, які також мучили мене не без певної приємності. Вони нагадували мені, що навкруг — нещастя, які я можу полегшити; я поєднувався думками з намірами Провидіння, з ділами Творця, з поступом людського духу. Мій розум, моя особа, моє призначення уявлялися мені не в якомусь окремо взятому вигляді, а входили в склад однієї великої цілості.
Так минув період пристрастей, після чого я знову віднайшов самого себе. Чулі зусилля твоєї матері сто разів на день переконували мене, що я є єдиним об’єктом її турбот. Мій дух, замкнений сам у собі, допустив до себе почуття вдячності, радість чулого співжиття. Дрібні випадки дитячих років твоїх і твоєї сестри підтримували в мені вогонь найсолодшої розчуленості.
Сьогодні твоя мати живе тільки в моєму серці, і мій розум, знесилений роками, нічого вже не може додати до скарбниці людських знань; але я з радістю дивлюся, як ця скарбниця з кожним днем збільшується, і простежую думкою поступ цього зростання. Заняття, яке пов’язує мене із загальним розумовим рухом, не дозволяє мені думати про власну немічність, сумну приятельку мого віку, і я ще досі не познайомився з нудьгою в житті. Тож бачиш, сину мій, що й ми маємо наші радощі, а якби ти став шелихвостом, як я цього хотів, то ти також мав би й свої неприємності.
Альварес, коли був тут, говорив мені про мого брата так, що це збуджувало радше жалість, ніж заздрість: «Герцоґ, — говорив він, — досконало знає двір, легко розплутує будь-які інтриги, але як тільки хоче сягнути по найвищі почесті, одразу виявляє, що йому бракує крил для польоту. Він був послом і розказує, що представляв свого короля й повелителя з усією можливою гідністю, але при першій же важкій справі його довелося відкликати. Ти також знаєш, що він був у складі кабінету міністрів і виконував свої обов’язки не гірше від інших, але незважаючи на всі старання його підвладних, які в міру своїх сил намагалися заощадити йому зусиль, він не зміг дати собі ради й повинен був піти у відставку. Сьогодні він вже не має ніякого впливу, але володіє талантом створювати всілякі мало важливі обставини, які дозволяють йому наближатися до монарха й удавати перед усім світом, що він ще в фаворі. При цьому всьому його поїдає нудьга; він має стільки можливостей позбутися її, але завжди скоряється залізній руці цієї гнітючої потвори. Щоправда, він уникає її, займаючись виключно самим собою, але ця перебільшена самозакоханість зробила його таким дражливим до найменшого спротиву, що життя стало для нього тягарем. Тим часом часті хвороби застерігають його, що цей єдиний об’єкт його турбот може легко вислизнути з його рук, і ця єдина думка отруїла всі його радощі». — Оце майже і все, що мені розповідав про нього Альварес, і я зробив з цього висновок, що я у своєму забутті був, можливо, щасливіший, ніж мій брат серед видертих у мене достатків.