Хатина дядька Тома

Закінчивши співати, Сен-Клер якусь хвилю сидів, підперши голову руками, а тоді встав і заходив по кімнаті.

Міс Офелія мовчала. У вітальні запала тиша. Обличчя Сен-Клера було сумне й замріяне.

— Не знаю, чому це я сьогодні весь час згадую матінку ,— мовив він.— Якесь таке дивне відчуття, наче вона тут, коло мене. І все думаю про ті слова, що вона завжди мені казала. Просто дивно, як живо іноді постає в пам’яті минуле!

Він ще якийсь час задумано походжав по кімнаті, потім сказав:

— Піду я, мабуть, пройдуся трохи та дізнаюся, що там нового у вечірніх газетах,— і, взявши капелюх, вийшов надвір.

Том провів його до воріт і спитав, чи не піти і йому з ним.

— Ні, друже,— відказав Сен-Клер.— Я десь за годину повернуся.

Том пішов назад на веранду. Був гарний місячний вечір. Том сидів, дивлячись, як шугає догори й спадає вниз струмінь води у фонтані, і дослухався до його журкоту. Він думав про рідну домівку, про те, що скоро стане вільною людиною і зможе повернутися туди. Подумав, як ревно працюватиме, щоб викупити дружину й хлопчиків. Тоді з утіхою помацав м’язи на своїх темних руках — так, скоро вже вони належатимуть йому самому і, коли треба, зрушать гори, щоб визволити його сім’ю. Потім він подумав про свого благородного молодого господаря, а тоді й про чарівну маленьку Єву, і так заглибився в спогади про неї, що йому аж стало ввижатися, ніби він бачить у струмені фонтана її ясне личко й золотисті кучері. В тій задумі він і незчувся, як заснув, і йому привиділась Єва, що легким підтюпцем наближалася до нього — точнісінько так, як завжди,— з жасминовою гілочкою в кучерях з розпашілим личком Г радісно усміхненими очима; та коли він поглянув на неї, вона нібито знялась угору, личко її враз поблідло, очі дивно заяскріли, і, огорнувшись золотим сяєвом, вона зникла з очей... В цю мить від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.

Він побіг відчинити, і в двір важкою ходою зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи на знятій віконниці якусь людину, загорнуту в плащ. Світло лампи впало на обличчя людини, і Том раптом дико закричав від подиву й розпачу. Крик той розлігся луною по всіх галереях, а прибульці зі своєю ношею рушили до розчинених дверей вітальні, де міс Офелія і досі сиділа з плетінням.

Виявилося, що Сен-Клер зайшов у кафе переглянути вечірню газету. Поки він читав, поруч спалахнула бійка між двома чоловіками, що були вже трохи на підпитку. Сен-Клер і ще хтось там кинулись їх розбороняти. і, коли Сен-Клер намагався забрати в одного з розбишак ножа, той ударив його цим-таки ножем

Будинок сповнився плачем, криком, лементом. Слуги в нестямі рвали на собі волосся, падали додолу, безладно й галасливо металися туди-сюди. Здавалося, лише Том і міс Офелія не втратили духу, бо й Марі билася в сильному нападі істерики. За наказом міс Офелії, поспіхом приготували одну з канап у вітальні й поклали на неї закривавлене тіло. Від болю і втрати крові Сен-Клер знепритомнів, коли міс Офелія дала йому покріпного, він прийшов до тями, розплющив очі, пильно подивився на всіх довкола, повів очима по кімнаті, спиняючи задумливий погляд на кожній речі, і зрештою втупився в портрет матері.