Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
— Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів,— сухо мовив він.
— Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану — ось чого я радію!
— А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?
— Ой ні, що ви, пане! — гаряче заперечив Том.— Аж ніяк!
— Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.
— Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все — зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!
— Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене,— трохи невдоволено промовив Сен-Клер.— Та й чого б тобі тут лишатися, справді! — додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.
— Я не поїду, поки в пана горе,— сказав Том.— Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.
— Поки в мене горе, Томе? — перепитав Сен-Клер.— Ти й справді думаєш чекати так довго? — Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече.— Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.
— Я вірю, що цей день настане,— поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.
Марі Сен-Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою — доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи-блискавиці.
Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов’язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.
Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.
Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.
— Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! — сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.
— Не чіпайте, міс Розо! — відказала Топсі, пручаючись.— Не ваш це клопіт!
— Ану не огризайся! —гримнула Роза.—Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!
І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен-Клер.
— Вона щось украла!—сказала Роза.
— Неправда, нічого я не крала! — заволала Топсі, гірко ридаючи.
— Ану дай мені що там у тебе є,— рішуче звеліла міс Офелія.
Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.
Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник — подарунок Єви — і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.
Ці пам’ятки дуже вразили Сен-Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.
— Чому ти загорнула книжку в оце? — спитав Сен-Клер, піднімаючи стрічку.
— Тому... тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! — сказала Топсі.
Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.
То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м’який золотистий кучерик — і гіркі сльози Топсі.
Сен-Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.