Хатина дядька Тома

— Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть,— обізвалася няня.— Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! — додала вона, втираючи очі.

— Може й так, але до мене йому байдуже,— сказала Марі.— Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь-які батьківські!

— Кожне серце знає своє горе,— поважно промовила міс Офелія.

— От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! — І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.

Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки-но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.

Розділ XXVIII

ВОЗЗ’ЄДНАННЯ

Один по одному збігали тижні в будинку Сен-Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання — одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь-яка душевна потреба в цьому давно минула.

Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен-Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви — купувати, поліпшувати,

змінювати, опоряджати, влаштовувати,— що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.

Та до одного діла Сен-Клер усе-таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов’ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.

— Ну, Томе,— сказав Сен-Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення,—я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.

Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе «Хвалити бога!» трохи збентежили Сен-Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.