Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Отже, я був виловлений із нетрів світового океану, де виконував ролю ожилого манекена, а читачеві стовідсотково-нормальному, любителям раціонального мислення, а не образного, хочу сказати: не тіштеся, що ваша роль у житті більша за мою, — всі ми в цьому світі приречені на ніщо. Не знаю, чим різниться від манекена жива манекенниця, хіба тим, що їсть, п’є і залишки того добра, ретельно перетравлені шлунком, викидає геть. Зрештою, то ідеал будь-якого суспільства, особливо утилітарного: поперетворювати своїх людей у такі-от манекени, тобто ґвинтики всесвітньої машини, які виконують свої функції, доки не спрацюються і не зносяться. Я, очевидно, слабкий ґвинтик тієї машини, от і спробував од неї втекти чи з неї випасти. Я чудово знаю, що нормальні люди так не чинять, нормальні люди тим і нормальні, що вміють покорятись і вправляти себе в колесо світу.

Можу розказати, як це сталося, що я втік був із дому. Річ у тім, що я, як писала Леся Українка, «втомився життям щоденним», власне, раптом пронизливо усвідомив, що воно таке. З якогось часу став відчувати, що в моєму зорі починають відмирати якісь частки світу, які доти мене не просто тішили, а, так би мовити, підживляли. Наприклад, краєвид із балкона на Солом’янські горби, або видний звідсіля Володимирський собор, або кілька хвилин вечірнього часу, коли сонце пробивається між будинків та дерев і якось так химерно насилає проміння, що висяює з дерев тільки одне і те одне раптом постає в позолоті, ніби на нього одного осінь найшла. Або ж як мене хвилював тихий захват, коли після грози, якраз під вечір, західна половина неба звільнялася від хмар і землю заливало міражне світло, хоч скрізь іще хлющить дощ, і постає серед неба веселка, як чудовий стовп, котрий кличе вірити у святість і правдивість релігійних легенд, — таких речей є багато, саме вони й допомагають нам жити, хоч живемо ми таки в ідіотичному світі. Власне, не живемо, а мусимо жити.