Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І Макс заснув, і знову ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, а в руках тримав рушницю. Відчував, що все йому в цьому світі остогидло: і луг, по якому щойно ступав, і пташки, що голосно виспівували, і те, що він знає, куди йде, і що зараз у небі з’являться качки: качур попереду, а качка — трохи відставши і збоку. Знав, що пальне у них, але неодмінно не влучить, і це знову дасть поживу для кпинів та дорікань Мари, бо він у цьому світі виявився ні до чого не здатний, не здатний навіть запліднити власну жінку, і це зробив замість нього їхній приятель, що він не здатний заробити їм на прожиття, їжу, меблі, одежу, а рушницю тримає тільки для того, щоб колись застукати Михайла й Марію в їхній криївці (щоразу вони знаходили нову й нову) і в черговий раз випустити в них набої з обох стволів рушниці. Потім він прокинеться, але його життя не стане від того реальніше, бо він уже давно перестав розрізняти: де йому мариться, а що дійсне, чи те, що переживає вві сні, чи у несні, і де межа між сном і несном, і чому все зі сну обов’язково переходить у несон, і де він справжніший: чи в образі справжнього Макса Костюка, чи в образі ожилого міанекена? Але поки що він справді спав, тобто брів через болото й брів, а коли з’являлися в нього над головою качки, стріляв і навіть не дивився, чи поцілив, бо не міг поцілити. Вибредав на острівці в надїі, що побачить тих двох, і тримав для них припасені набої, але всі острівці цього разу виявилися порожні, тільки на одному він знайшов покинутого намета, а біля нього потолочену траву — тут посельці намету, певне, влаштовували любовні гри; біля намету лежала скинута одежа: окремо чоловіча й окремо жіноча, він копирснув її брудним з болота чоботом — вона давно перетліла. Трохи віддалік лежали побиті й розмочені жіночий і чоловічий манекени, дощі майже розмили їх, змили намальовані очі й вуста, розмили носи із пап’є-маше і висипану тирсу. Макс заклав у рушницю набої, але не вистрелив, тільки сів біля тих двох і заплакав. І саме тоді, коли він плакав, заспівав соловей, і той соловей бив і хльостав його хвору, ніжну й тонку душу, і той соловей пригадав йому набитий людьми тролейбус і те, як він їхав у ньому з юною й кучерявою дівчиною, і дівчина притислася до нього так близько, що він уперше зрозумів, яке це щастя, коли два тіла живуть в одному. І той-таки соловей нагадав йому й другу картину: стоїть серед кімнати хлопець, заплющив очі, спустив уздовж тіла руки й уявляє, що він манекен, а світу навколо нема, а є тільки болісне відчуття власної присутності в світі, і є ще звуки, які теж можна погасити, заткнувши вуха, і є запахи, які можна погасити, переставши дихати. І він раптом злякався, бо коли б це сталося, доведеться знову повернутись у світ манекенів, а може, навіки залишитися на цьому острівці тиші, де дощі от-от до решти розмиють розтрощену парочку, а соловей-розбійник уб’є в ньому останню надію розібратись у собі й останню надію повернутись у той набитий людьми тролейбус, де він, хоч і не зустріне юної й кучерявої чарівниці (та вже давно не існує в цьому світі, як не існує і він тодішній), зате зустріне іншу жінку, котра так само зветься Марією, і вона принаймні захоче йому допомогти, принаймні, постарається це зробити,