Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Ми підіймалися тим часом на дев’ятий поверх (так, як у сні, зазначив я, та й ліфт був такий же, обписаний непристойностями на фанерних стінках), двері, біля яких жінка зупинилася, були оббиті дерматином, вона відчинила їх, а тоді повернулася до мене.
— А ти своїх ключів не загубив?
Я полапав по кишенях. Було б дивно, коли б знайшов там ключі — те, чого ніколи в мене не бувало.
— Згубив, — сказав. — Я не збирався повертатись.
— Нічого страшного, — заспокоїла жінка, входячи в тісний коридорець, зовсім такий, як уві сні: шафа, розкидане на підлозі взуття, полиці, пральна машина, дві течки з іржавими замками, розхилені з ванни двері, на них висить гроно рушників.
— Ну от, ти знову вдома, — сказала Марія. — Поцілуй мене.
Я знайшов її вуста, гарячі, палкі, й кволо подумав: а може, я ці вуста вже цілував, а може, й справді, ніякий я не інкуб, а загулялий господар цього дому. Марія гаряче дихала, горнучись до мене, я обіймав її й цілував, притискав щосили до себе.
— Чекай, — шепнула вона. — Я зараз. Іди до себе.
Я невпевнено зупинився: що значить «до себе»? Переді мною було троє дверей: одні на кухню і двоє до кімнат. Я вирішив піти до тих, у яких стирчав ключ — так було і вві сні. І справді, кімнатка була вщерть заповнена книжками, висіла полиця навіть над вікном. Книги лежали купами на тумбах книжкових шаф, навіть на підлозі, до вікна було присунуто простого письмового стола, на якому стояла друкарська машинка, заслонена чохлом, і кілька вазочок із ручками та олівцями. Я зашторив вікно, бо зараз сюди зайде роздягнена жінка. Вона зайшла гінкою ходою в розстібнутому халаті й відразу ж припала до мене.
— Допоможу тобі роздягтись, — сказала.
Зняла з мене краватку й джемпера — більше витерпіти я не зумів. Похапцем роздягся сам, спустив їй з пліч халата і відчув раптом непереможне бажання позбутися відокремленості й холоду свого. Ми кинулись одне до одного з голодним шалом, я мнув м’яке податливе тіло, цілував наставлені до мене вуста, намагався розтерти її об себе: груди її і лоно, і ми вже відчули ритм, саме той, який захоплює до решти; вона раптом вислизнула з моїх обіймів і спокійно, звично, як робила це не раз і не сто, лягла на канапу, осяйно-гола й принадна, я застогнав і кинувся на ту ниву, м’яко врізаючись у неї своїм сталевим плугом, і почав орати й ралити її, а насправді ніби у хвильливе море потрапив, яке вже готувалося мене пожерти.
— Не спіши, не спіши! — прошепотіла вона, але я вже не міг не поспішати: я вибухнув, ніби бомба, ніби в мене вгатили набої з двох стволів мисливської рушниці, а тіло моє ніби розірвалося, роздерлося, і з нього посипалася тирса, і я впав, смертельно поранений біля неї, а в дверях стояли ті двоє манекенів, Марія й Михайло, Михайло був озутий у високі мисливські чоботи, покриті сірою плівкою болота, і це в нього диміла в руках мисливська рушниця — з обох цівок…
— Дивно, — сказала гола жінка, що лежала біля мене. — Ти справді ніби змінився. Раніше любив мене не так… Чи це з голоду?
— Так воно і є, — признався чесно я. — Приймаєш мене за іншого.
— За кого іншого? — трохи іронічно спитала жінка, вона вже натягла на себе пледа.
— За якогось Максиміліана Костюка, — відповів я.
— А твоє ім’я і прізвище як? — терпляче спитала вона.
І тут я замовк, бо в мене не було ні імені, ні прізвища. Правда, уві сні Марія, не ця, а та, з вітрини звала мене також Максом.
— Ім’я збігається, — сказав я, — але не зовсім. Я не Максиміліан, а Максим.
— А прізвище? — спитала так само іронічно жінка. — Чи не Манекен, часом?
Я здригнувся: звідки вона могла знати про манекена. Я про те й продажному Сені Коржаковському не казав.
І тут жінка заговорила, печально й повільно.
— Я знаю, що ти хворий, Максе. Можливо, дуже хворий. Ти від нас пішов, бо я хотіла, щоб ти показався лікареві. Може, ще не все втрачено, Максе, може б, ти підлікувався, і в нас знову все стало б добре. Принаймні тобі признали б інвалідність і платили б пенсію, бо я заробляю, Максе, сам знаєш, всього дев’яносто карбованців — нам трьом на ці гроші не прожити.
— Я від вас пішов не тому, що не хотів іти до лікаря, — несподівано для самого себе сказав я і аж перелякався: чому це сказав? Але ні, нічого в цьому дивного, я ж інкуб, а інкуб уміє вгадувати своє минуле та й жінки, і це для того, щоб підтримувати з нею стосунки.