Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Допоможу тобі роздягтись, — сказала.

Зняла з мене краватку й джемпера — більше витерпіти я не зумів. Похапцем роздягся сам, спустив їй з пліч халата і відчув раптом непереможне бажання позбутися відокремленості й холоду свого. Ми кинулись одне до одного з голодним шалом, я мнув м’яке податливе тіло, цілував наставлені до мене вуста, намагався розтерти її об себе: груди її і лоно, і ми вже відчули ритм, саме той, який захоплює до решти; вона раптом вислизнула з моїх обіймів і спокійно, звично, як робила це не раз і не сто, лягла на канапу, осяйно-гола й принадна, я застогнав і кинувся на ту ниву, м’яко врізаючись у неї своїм сталевим плугом, і почав орати й ралити її, а насправді ніби у хвильливе море потрапив, яке вже готувалося мене пожерти.

— Не спіши, не спіши! — прошепотіла вона, але я вже не міг не поспішати: я вибухнув, ніби бомба, ніби в мене вгатили набої з двох стволів мисливської рушниці, а тіло моє ніби розірвалося, роздерлося, і з нього посипалася тирса, і я впав, смертельно поранений біля неї, а в дверях стояли ті двоє манекенів, Марія й Михайло, Михайло був озутий у високі мисливські чоботи, покриті сірою плівкою болота, і це в нього диміла в руках мисливська рушниця — з обох цівок…

— Дивно, — сказала гола жінка, що лежала біля мене. — Ти справді ніби змінився. Раніше любив мене не так… Чи це з голоду?

— Так воно і є, — признався чесно я. — Приймаєш мене за іншого.

— За кого іншого? — трохи іронічно спитала жінка, вона вже натягла на себе пледа.

— За якогось Максиміліана Костюка, — відповів я.

— А твоє ім’я і прізвище як? — терпляче спитала вона.

І тут я замовк, бо в мене не було ні імені, ні прізвища. Правда, уві сні Марія, не ця, а та, з вітрини звала мене також Максом.

— Ім’я збігається, — сказав я, — але не зовсім. Я не Максиміліан, а Максим.

— А прізвище? — спитала так само іронічно жінка. — Чи не Манекен, часом?

Я здригнувся: звідки вона могла знати про манекена. Я про те й продажному Сені Коржаковському не казав.

І тут жінка заговорила, печально й повільно.

— Я знаю, що ти хворий, Максе. Можливо, дуже хворий. Ти від нас пішов, бо я хотіла, щоб ти показався лікареві. Може, ще не все втрачено, Максе, може б, ти підлікувався, і в нас знову все стало б добре. Принаймні тобі признали б інвалідність і платили б пенсію, бо я заробляю, Максе, сам знаєш, всього дев’яносто карбованців — нам трьом на ці гроші не прожити.

— Я від вас пішов не тому, що не хотів іти до лікаря, — несподівано для самого себе сказав я і аж перелякався: чому це сказав? Але ні, нічого в цьому дивного, я ж інкуб, а інкуб уміє вгадувати своє минуле та й жінки, і це для того, щоб підтримувати з нею стосунки.