Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Знаю, — так само печально відповіла жінка. — Ти приревнував мене до того в Бозі невинного Михайла. — Але, Максе, Михайло тільки хотів тобі й мені допомогти, бо ти ж знаєш, що з тобою творилося. Ти ж чудово знаєш, що то безосновна ревність.
— Все значно складніше, — сказав я.
— Через це я й кажу: тобі треба піти до лікаря.
— Це настільки складніше, що лікар тут не розбереться.
— Не зрозуміла! — мовила вона.
— Річ у тім… — я задумався на мить: чи треба щось пояснювати і чи зможе вона зрозуміти. Ні, навряд. Я раптом засміявся. — Слухай, а що б ти робила, коли б зараз відчинилися двері й зайшов би твій справжній чоловік? І побачив би тебе з чужим?
— Зраділа б, — сказала смутно жінка, — бо це значило б, що він у мене не хворий і що я його до себе повернула.
— Не розумію, — сказав я. — Він же у тебе страшенний ревнивець. Жахливий ревнивець!
— Ну, так, — сказала холодно жінка. — Тоді він убив би тебе, а разом з тобою всі наші муки.
— З мисливської рушниці? — самими губами спитав я.
— Із чого ж іще? — сказала вона смутно. — В нашому домі єдина річ, з якої можна вбити, — це таки мисливська рушниця, і ти це чудово мусив би знати.
І я по-справжньому злякався. Не того, що він, той Максиміліан Костюк, може увійти й убити мене з мисливської рушниці, — мене вже тут убивали, коли я зазнавав найвищої розкоші з цією чужою жінкою, що й досі лежить біля мене роздягнена; зрештою, такого не може статися через те, що інкуб приходить до жінки тільки тоді, коли повернення чи прихід чоловіка неможливий, адже він точна й повна подоба його; я злякався неймовірної, на здоровий глузд, повторювальності в моїх снах, як і того, що сни мої цілком у дивний спосіб переливаються у дійсність. Складність була в тому (і саме це я хотів пояснити жінці, але стримався), що ні вона, ні я, ні той її справжній чоловік не розрізнили б, кого з нас треба вбивати: його чи мене; складність була і в тому, що я, відчуваючи себе інкубом, тобто нереальною подобою отого Максиміліана Костюка, жив усе-таки в його реальному образі, а він, коли б і справді ще існував у цьому світі, жив в образі нереальному, тобто я існував насправді, лежав у його ліжкові, біля реальної його жінки, тільки-но відлюбивши її, а він існував біля нас, як тінь, привид, невидима присутність. І от тут виникала ще одна, глибша складність: чим довше був я в цій квартирі, тим більше подобав на реального Максиміліана Костюка; більше того, мав реальну можливість зажити його життям, і його тілом, і його думками, адже сам по собі я ніхто: манекен, зроблений із пап’є-маше і тирси, з намальованими очима, волоссям та губами, з намальованими нігтями на пальцях рук та ніг, в суті безстатева істота, єдине призначення якої тримати на собі одежу, щоб показувати людям, що така одежа в магазині продається, а точніше, може продаватись. Тут, у цьому домі, я ускладнюю своє становище тим, що невідь-чому хочу бути правдивий, але саме тут і починаються найбільші складності. Бо моя історія, або можна назвати її мітом, в моєму баченні зовсім не накладається на мою ж таки історію чи міт, що його витворила ця жінка. Моя історія чи міт проста і вже розказана тут: я був манекеном у вітрині магазину, ожив, вийшов із вітрини й пішов у світ людей, тобто фактично став людиною. Але світ побудовано так, що в ньому не може існувати людина-ніхто, вона мусить десь жити, десь працювати, тобто заробляти гроші на прожиток, мати родину, отже, має були вплетений у реальну сітку світу цього, як одна з лунок, атомів, молекул — що завгодно. Ось чому та сила, яка оживила мене у вітрині (що то за сила, я не знав, та й хтозна, чи колись щось про неї зважне й реальне довідаюся), бажаючи допомогти, витворила мене в подобі тієї лунки, атома чи молекули, яка з реальної сітки світу виламалася (може, той Максиміліан Костюк і справді зник безвісти), — ось чому я став не новонаверненою чи новонародженою істотою світу, а тільки інкубом її. Через гру випадковостей, а може, при сприянні тієї ж сили, яка оживила мене, я потрапив у дім, де раніше жив мій двійник-попередник, котрий цей дім покинув, як виявилося, керований почуттям ревності й страхом, що його запроторять до божевільні, але що знав він про манекени й чому колись, у якомусь незвіданому часі, називав сам себе Манекеном, про що цілком виразно повідомила мені Марія?
Її ж версія, цієї жінки, що лежить роздягнена біля мене, була, здається, така, наскільки мені вдалося її зрозуміти: її чоловік, Максиміліан Костюк, втратив реальні орієнтири життя, почав вести себе дивно, а може, й справді психічно захворів. Він, боячись і хвороби своєї, і своїх непередбачених дій, і божевільні, куди його напевне запроторили б, покинув цей дім і пропав безвісти, очевидно, ще й приревнувавши жінку до приятеля їхнього дому; зрештою, не хотів тим двом ставати на заваді, притому ревність його була, — як сказала жінка, і це, очевидно, так, — безосновна. Жінці вдалося чоловіка відшукати й привести щасливо додому, вона хоче примусити його лікуватися чи принаймні, здобути статус інвалідності, щоб діставати пенсію (для жінок з їхньою наддріб’язковою практичністю це може бути аргумент). Він же, знайдений її чоловік, корчить із себе вар’ята, а може, тим вар’ятом насправді є — в глибині душі вона цілком може сумніватися в чоловіковій хворобі й припускає, ще він усі ті комедії елементарно-таки розігрує.