Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І я по-справжньому злякався. Не того, що він, той Максиміліан Костюк, може увійти й убити мене з мисливської рушниці, — мене вже тут убивали, коли я зазнавав найвищої розкоші з цією чужою жінкою, що й досі лежить біля мене роздягнена; зрештою, такого не може статися через те, що інкуб приходить до жінки тільки тоді, коли повернення чи прихід чоловіка неможливий, адже він точна й повна подоба його; я злякався неймовірної, на здоровий глузд, повторювальності в моїх снах, як і того, що сни мої цілком у дивний спосіб переливаються у дійсність. Складність була в тому (і саме це я хотів пояснити жінці, але стримався), що ні вона, ні я, ні той її справжній чоловік не розрізнили б, кого з нас треба вбивати: його чи мене; складність була і в тому, що я, відчуваючи себе інкубом, тобто нереальною подобою отого Максиміліана Костюка, жив усе-таки в його реальному образі, а він, коли б і справді ще існував у цьому світі, жив в образі нереальному, тобто я існував насправді, лежав у його ліжкові, біля реальної його жінки, тільки-но відлюбивши її, а він існував біля нас, як тінь, привид, невидима присутність. І от тут виникала ще одна, глибша складність: чим довше був я в цій квартирі, тим більше подобав на реального Максиміліана Костюка; більше того, мав реальну можливість зажити його життям, і його тілом, і його думками, адже сам по собі я ніхто: манекен, зроблений із пап’є-маше і тирси, з намальованими очима, волоссям та губами, з намальованими нігтями на пальцях рук та ніг, в суті безстатева істота, єдине призначення якої тримати на собі одежу, щоб показувати людям, що така одежа в магазині продається, а точніше, може продаватись. Тут, у цьому домі, я ускладнюю своє становище тим, що невідь-чому хочу бути правдивий, але саме тут і починаються найбільші складності. Бо моя історія, або можна назвати її мітом, в моєму баченні зовсім не накладається на мою ж таки історію чи міт, що його витворила ця жінка. Моя історія чи міт проста і вже розказана тут: я був манекеном у вітрині магазину, ожив, вийшов із вітрини й пішов у світ людей, тобто фактично став людиною. Але світ побудовано так, що в ньому не може існувати людина-ніхто, вона мусить десь жити, десь працювати, тобто заробляти гроші на прожиток, мати родину, отже, має були вплетений у реальну сітку світу цього, як одна з лунок, атомів, молекул — що завгодно. Ось чому та сила, яка оживила мене у вітрині (що то за сила, я не знав, та й хтозна, чи колись щось про неї зважне й реальне довідаюся), бажаючи допомогти, витворила мене в подобі тієї лунки, атома чи молекули, яка з реальної сітки світу виламалася (може, той Максиміліан Костюк і справді зник безвісти), — ось чому я став не новонаверненою чи новонародженою істотою світу, а тільки інкубом її. Через гру випадковостей, а може, при сприянні тієї ж сили, яка оживила мене, я потрапив у дім, де раніше жив мій двійник-попередник, котрий цей дім покинув, як виявилося, керований почуттям ревності й страхом, що його запроторять до божевільні, але що знав він про манекени й чому колись, у якомусь незвіданому часі, називав сам себе Манекеном, про що цілком виразно повідомила мені Марія?