Привид мертвого дому. Роман-квінтет

От і зараз, говоримо, а в мене не зникає те відчуття.

— Не відчуваєш себе хворим? — питає жінка, і я не витримую, встаю й повертаюсь до своєї манюпусенької кімнати, котра не більша чернечої келії, — йду, так би мовити, в затвор, в усамітнення, бо мене вже відчай починає жерти.

— Що ти до нього пристаєш? — голосно шепоче за спиною, там, біля телевізора, дочка. — Не чіпай йога, Бога ради!

— Але ж треба щось робити, — так само голосно шепоче жінка.

Я йду до вхідних дверей, але вона зіскакує, біжить до мене й миттю опиняється між мною і дверима.

— Йди в свою кімнату, — каже вона, і я покірно повертаюся до своєї келії.

Мені нудко, жахливо нудко. Заходжу до себе, стаю біля вікна і дивлюся на Солом’янські горби. Вони сірі, буденні й нецікаві, так само сіре, буденне й нецікаве над ними небо. Я — загнаний у клітку цивілізований, культивований звір, якому вже ніколи не гуляти по вільних степах та лісах. Щось колись, неймовірно давно, на землі сталося, може, в льодовикові часи, а може, й раніше. Може, й справді він існував — Золотий вік людини, як це його назвали — Сатурновий вік. Чому Сатурновий? Я цього не знав. Але відав інше: мої співплемінники потрапили в якісь вельми жорсткі умови. Наші зуби пристосовані природою до іншої їжі, яка з землі зникла, отже, людина почала вживати варене й смажене — перше насилля над природою, аби ввійти із нею в гармонію (чи не через те моя колежанка Ліна та її послідовники, чи ті, кого вона наслідує, хоче повернути свою колишню праприроду і стала сироїжною — жалюгідне старання, бо нічого вже повернути не можна!). Так само й тіло наше пристосоване до іншого клімату: одежа — це також компроміс з природою — намагання нудистів (слово яке!) ходити голими — також жалюгідне старання! А щоб устримати цей компроміс, людина зробила себе рабом своєї праці, бо їжу й одежу треба було здобути або ж заробити власними руками. Отже, вся енергія людства і йде на те, щоб вижити, думаю я, дивлячись на Солом’янські горби. Поступово людина забула про свій Золотий вік, але вряди-годи, як оце мене, її пронизує солодкий спомин про нього, і вона стає або не від світу цього, або ж гине. Часом мені здається, що смерть — це своєрідне повернення у той Золотий вік, недаремно ж придумано рай. Образ раю по смерті, думається мені, — це і є відбиття Золотого віку в нашій пам’яті. Але по дорозі до сущого дня людина наробила надто багато злочинів; спомин про ті злочини — це і є образ пекла…