Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Отже, я знову опинився на вихідних позиціях, тобто в себе вдома, жінка ставиться до мене, як до хворого, притому психічно хворого, я трохи їй у цьому підіграю — мені самому часом стає цікаво: чи вдасться їй запроторити мене до психушки? Вчора ввечері, коли я вперше вирішив подивитися теленовини, вона мені тих новин подивитися не дала, бо, незважаючи на присутність дочки, повела першу супроти мене атаку:

— Рада, що ти поправляєшся, — сказала, дивлячись на мене з належною ласкою, на яку була спроможна.

Я змовчав. Коли їй так хочеться вважати, то й хай — мені до цього діла мало. Але вона, перш ніж почати цю розмову, певне, докладно її обміркувала.

— Знаєш, я розумію твій страх перед офіційною медициною, там справді коновали. А що, коли ми покажемося лікареві з кооперативу, є серед них висококваліфіковані психотерапевти.

— Покажись, — згоджуюся я. — Нічого не маю проти.

Моя жінка червоніє. Дочка дивиться широко розплющеними очима: мабуть, цікаво, коли твій батько псих.

— Не про мене йдеться, а про тебе, — терпляче, як дитині, роз’яснює жінка.

— По-моєму, ти сказала «ми покажемося», отже, ми разом мали показатися: мені показуватися нічого, а ти — будь-ласка, — з убивчою (як на мене) логікою кажу я, притому (як на мене) настільки популярно, що це й моя жінка без особливої напруги може зрозуміти. Але в Марії ані тіні усмішки на обличчі — воно ніби маска.

— Вважаєш, те, що з тобою діялось (я оцінив її делікатність, вона не сказала «ти вичворяв», а «з тобою діялось» — мерсі, мадам), — мовила жінка, — не потребує лікарської перевірки?