Чоловіки під охороною

— Ну що ви, Ральфе, не сумуйте, може, сьогодні вам не зателефонують.

Ні, вона не помиляється, це я намагався сам себе обманути, гадаючи, ніби її смерть мене засмутила. Я дивлюся на Муч. Які безглузді думки прийшли мені в голову! У свої шістдесят років Муч добре себе почуває, щоки в неї свіжі, очі ясні. Клубок підкотився мені до горла не від. думки про її смерть, а від страху почути в телефонній трубці голос Гельсінгфорс.

Я всміхаюсь до Муч, а потім одразу й до Стайна, бо цей старий дуже ревнивий. Йому не сподобалося, що його «золотко», як він називає по-німецькому дружину, поклало свою руку на мою. А втім, Муч ту ж мить забрала руку, і я тепер тільки всміхаюсь і мовчу. Мабуть, кафетерій нашпигований мікрофонами. До речі, як мені розуміти слова Муч? Я ладен побитися об заклад, що вона не знає і ніхто з «нас» не сказав їй, хто телефонував мені минулої суботи під час ленчу. Може, вона помітила з виразу мого обличчя, коли я повернувся до столика, як схвилював мене той дзвінок, і з цього зробила якийсь висновок? Тоді чому ж вони цілий тиждень дулися на мене? І чому сьогодні настало примирення?

Вийшовши з кафетерію, я натрапляю в коридорі на містера Берроу. Всі ці зустрічі тут — не просто збіг. Містер Берроу має в своєму кабінеті телевізійну систему і з її допомогою стежить за дверима кафетерію. В усякому разі, ось він вийшов зі свого барлогу й м’яко ступає мені назустріч у черевиках на товстій підошві.

Сьогодні він якийсь слизький, брезклий, обличчя в нього олійного кольору… Про містера Берроу легко можна було б написати «чорну» поему або зняти фільм жахів. Коли я бачу здалеку цього великого білуватого колобка, мені щоразу здається, що він ось-ось мене проковтне. Дивлячись, як він, загородивши своєю безформною постаттю вузький коридор, повзе назустріч мені на своїх псевдоподіях, я питаю себе, чи він не обгорне мене цитоплазмою, чи не втопить і не перетравить мене в своєму смальці. Одначе за півтора метра — на безпечній відстані — він зупиняється, наче боїться, що, підійшовши ближче, заразиться від мене бацилою чоловічої спроможності. А втім, я знаю, як містер Берроу боїться фізичного контакту з такими, як сам, навіть із по-справжньому такими, як сам, — із скопцями. І коли я дивлюсь, як Берроу отак зупиняється, благаючи мене своїми синьо-зеленими очима не підходити ближче й надуваючи повні щоки, щоб пробелькотіти кілька плутаних фраз, він нагадує мені радше пульпу, ніж амебу. Я не можу витерпіти того, як його кулеподібні очі водять по мені своїми щупальцями, шукаючи шпарки, крізь яку могли б висмоктати з мене думки. Це мене паралізує. Я почуваю себе мухою, що сіла на липучку.