Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Можна було б спробувати дошкандибати до річки з палицею, але я боюся роз’ятрити рану, боюся кровотечі.
Іще сто метрів. Відчуваю, як німіють позбивані й подряпані пальці. Ховаю їх під шинель, грію. Нехай поніжаться там. Тремтячі, незграбні, «тупі» пальці кулеметникові не потрібні. Кулеметник, як піаніст або скрипаль, над усе повинен берегти руки. Ноги — це не так важливо. Шарифетжанов, якого Дубов залишив прикривати відхід групи під Мерефою, півгодини стримував німців. Як потім з’ясувалося, у нього були перебиті ноги…
Проповзаю ще трохи. Кожен викид руки і ноги, кожен «ривок» — це сантиметрів тридцять. Нарахувавши триста, я відпочиваю.
Шкода, що немає годинника. Був у мене колись кишеньковий, трофейний, штамповка, та хтось у госпіталі позичив. Зірок не видно, отож час визначити важко. Ще не дуже пізно, до півнів далеко, але від непроглядної темряви, від безугавного дзвону дощу здається, що ніч триває без кінця і от-от вичерпав свій строк.
Позаду метрів чотириста. Руки й ноги стають кволі, перед очима ходять світлі кола. Треба відпочивати частіше, вирішую я. Час ще є, поспішати не треба.
Нараз як наче окропом із чайника — а чи в той бік я повзу? Що коли задурманена голова змусила мене повернути не до Інші, а назад, до Глухарки?
Ніч, навкруги ніч. Простягни руку — і вхопиш жменю густої-прегустої пітьми. Якби не дорога, я міг би кружляти лісом, крутитися навколо себе, як собака, що силкується піймати власного хвоста. Ніч, ніч, дрібні краплі дощу сіються з неба — та й більш нічого. Якби визоріло!
Ногу припливами й відпливами пиляє нудний біль — наче хто просмикнув крізь рану струну та й водить нею туди-сюди. Та найнеприємніше ще тільки починається — озноб. Він поки що легенько пощипує всередині, то жарину покладе під шкіру, то крижинку. Після будь-якого поранення починається озноб. Він вимотує, злостить, змушує нервувати, повільно, як шашіль, підточує волю. Я бачив у госпіталі, що він коїв із пораненими. Здорові чоловіки, які вже повоювали, та й не з боязких, ридма ридали, ніби завчасно ховали себе, вередували, панікували, озноб похазяйнував у них в мозку, геть усе попереставляв з місця на місце. Стягую сидора й дістаю харчі, які дала мені Антоніна. Через силу розв’язую крайки хустки: пальці заклякли. Шматок житнього хліба, сало з жовтою шкуркою, огірок. «Чумацький набір». Їсти не хочеться, але я поволі жую. Сало чомусь із присмаком дьогтю, воно трохи не вислизав з рук. Їж! Їж! Поки що це єдині ліки від ознобу, від слабості, тремтіння в суглобах.
У роті пересохло. Язик наче терпуг. Житня скоринка — перекошеним патроном, ні туди, ні сюди. Виручає огірок. Товстокорий, міцний, пухирчатий. Він хрумтить на зубах, щедро ллє холодну вологу. Я жую, уткнувшись лобом у зігнуту руку, прислухаючись одним вухом до одноманітного лопотіння дощу.
Темінь. Досить заплющити очі, як голова починає паморочитись. Куди я повзу? Де Інша, де Глухарка? Дорога вихляє з боку в бік, мов стрілка зіпсованого компаса, — то на захід поверне, то на схід. Крутиться дорога, без усякого скрипу крутиться, добре змащена дощем.
Важливо не змінювати положення, коли зупиняєшся перепочити. Голова завжди має показувати на Іншу. І ще треба триматися якнайближче до кювету, щоб можна було перевірити, чи не повзу ненароком упоперек шляху, чи не повернув.
Я жую, силоміць запихаю в себе калорії, неначе банником заганяю в ствол. Добре, що хоч порізані кишки мовчать та жорна не крутяться, осколки у довгої лози не грають. Дві болісті разом не вміщаються в людському тілі, одна, сильніша, завжди перемагає другу.
Струна ходить крізь ногу туди-сюди, зачіпає краї рани, роз’ятрює кістку. Не змінюючи положення — головою до Ожина, до річки Інші,— підтягую поранену ногу, перевіряю на дотик пов’язку під саморобною онучею. Бинт не дуже промок. Отже, все гаразд.
Чути легкий металевий брязкіт на дорозі. Що це?.. Балабончики? Чи коров’яче калатайло? Трохи піднімаю голову, прислухаюсь… А… Це видзвонюють патрони у сидорі за спиною. Отже, мене морозить. Треба повзти. Шинель промокла наскрізь, мені треба рухатись, рухатись. Я поправляю МГ, що сповзає на шию, і простягаю вперед руку. Наступну сотню метрів проповзаю, кілька разів зупиняючись. На це витрачаю близько години. Так принаймні мені здається. Зараз час плине зовсім по-іншому, за ним не встежити. Він розбився на найдрібніші часточки, немовби на дощові краплинки, та й просочується з чорного неба. Ясно, коли й далі отак буде, мені не добутися до Інші. Треба зробити рішучий марш-кидок.