Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— А спритно ти його, старший! — лунає повеселілий бас. — І це ж у темряві!
— Не підхвалюй. Самі ж бо промазали! — і Горілий додає досить складну, з переходами, лайку. Це дивно, коли лаються фальцетом. Якось особливо гидко.
Ліхтарик наближається на півтора чи два метри. Ще трохи, і світло його дістане сосну, за якою я лежу.
— Шукай, шукай, Семенко!
Гілка над головою ледь висвітлюється. Видно, як на ній злегка тремтять білі, наче перлинки, краплі. Я припадаю до землі, ховаюся за стовбур. Раптом ліхтарик гасне. Знову темінь.
— Ну що там? — верещить Горілий.
— Лампочка, чи що, — сконфужено відповідає Семенко. Клацає металева кришка ліхтарика, щось важко падає на землю — це, очевидно, Семенко впустив із рук автомат, поки морочився з ліхтариком.
— Яка там лампочка? — питає Горілий. — Ти це облиш… Брих, піди глянь, що там?
Тепер я їх усіх знаю на ім’я чи прізвисько: Горілий, Брих, Семенко і Щуко. Добре, будьмо знайомі.
— І справді не горить, — відгукується після деякої паузи Брих. — Не працює!
Молодець, Семенко. Не такий ти вже і простий. Тяму в голові маєш.
— Ану його к бісу, того «яструбка», — басить Щуко. — За ніч здохне. Чого у темряві лазитимемо? Раз крові стільки вилилось — значить, ти йому в бік садонув. Усе правильно!
Горілий мовчить. Недалечко шепочуться Брих та Семенко.
— А в тебе запасної нема?
— Звідки? Остання.
— От чорт.
Семенко сопе. Хвилюється. Що він там зробив із лампочкою? Викрутив, напевне, скляну головку з цоколя.
— Гаразд, — каже Горілий після деяких роздумів. — Ану, лишень, дайте напослідок по лісу.
Чотири вогні спалахують переді мною. Б’ються, дрижать, плюються короткими трасерами. Увесь ліс аж гуркоче. З сосни на голову падають шматки нори, глиця. Дерево прикриває мене від куль.
Гуркіт враз обривається. У лісі пахне їдким гаром. Ух, лопатки знову змокріли. Здається, весь був вижатий, як макуха після преса, а струмочки поту знову стікають по боках. Розладнують вони мені нервову систему, сволота.
— Ходімо коня приберемо, — каже Горілий. — Щоб не валявся на дорозі.
Ух!.. Я зітхаю полегшено. Будемо жити! Тепер можна зайнятися ногою.
Чути, як вони пихтять і крекчуть на дорозі, відтягуючи вбік Справного. Я витираю пальці мокрим мохом і розриваю зубами обгортку індпакета. Тут бинт, салфетка і два тампони. Прикладаю тампони до вхідного та вихідного отворів. І чом людина не може звикнути до болю?.. Стягую ногу бинтом. Тепер розрізаю тугу мотузку. Відчуваю, як по всіх судинах кров повертається до онімілої ноги.
Поверх перев’язки намотую онучу, щоб не мерзла нога. Ось коли знову знадобилася мотузочка.
На шляху спалахує вогник цигарки. Очевидно, відтягли коня за кювет і прикрили гіллям. Діло зроблено.
— Ну що, ходімо? — питає бас.
— А Глузд?
— Ходімо. Глузд і Міней підійдуть до Інші,— відповідає Горілий.
Отже, вони не збираються тут влаштовувати засади! Це був тимчасовий кордон, а справжня засада буде коло Інші, коло річки. Чоботи чвакають по дорозі… Вони пішли. Покинули мене здихати. Дати чергу вслід? Е, ні. Дурниці, Капелюх. І справді, нерви розладналися. Дочекатися Глумського! Попередити! Дожити до світанку.
А втім, навіщо попереджати? Вони й так знають, що їх чекає засада. Глумський уже не відступиться. Мені треба повзти за бандитами до Інші, он що… Коли зможу добратися до місця засади і причаїтися там поблизу, то вранці, під час бою, МГ опиниться в тилу у бандитів. Краще Глумському і не допоможеш. Треба постаратися, Капелюх!
Я закидаю сидір за спину. Поверх сидора, на плечах, — кулемет. Виповзаю до дороги. Коли перевалюю через невеликий кювет, пальці потрапляють у грязюку. Калюжа!
Я спиваю воду, що зібралася поверх грязюки. На смак вона гіркувата, видно, настоялась на осінньому листі. В армії ми завжди носили фляги. А от сьогодні я дав маху. Не хотілося цього дощового дня брати з собою воду.
Хлебчу, як пес. Вода приємно булькає і холодить тіло зсередини. На лобі виступає піт. Годі пити. А то ослабну, зійду потом… Ні, рана в нозі — то хороша рана. «А от «живітникові» не можна було б попити. «Живітникові» питво як отрута.
Лежу в мокрому кюветі і відпочиваю. До Інші дорога далека, кілометрів, мабуть, зо три. Пішки пройти — нічого не варто.
Знову поволі повзу дорогою, зупиняюся, прислухаюсь. Чомусь найбільших мук завдає тепер не нога, а шия. Важко тримати голову підведеною. Кожен хребець аж дзвенить од болю. Щоб біль утих, я дедалі частіше лягаю на спину. Це не проста процедура — доводиться знімати МГ і сидір. Зате, як тільки я лягав потилицею на м’яку холодну землю, свідомість прояснювалася. Лежу розкидавшись на дорозі. В обличчя, в очі падає дрібний дощ. Здається, наче пливеш у темряві.