Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Відчуваю, як натягується правий повід. Жеребець вивертав голову в той бік, звідки пролунав окрик.
— Справний! — Гостро і різко лунає фальцет у лісі. І знову свист, що повільно затухав.
Справний пам’ятає свого колишнього хазяїна! А, чортовиння! Він пам’ятав цукор, руки, свист, голос. На мить кидаю повід, щоб обдурити жеребця. Ну, попусти вудила. Смикаю за правий повід — різко, щоб завдати болю, змусити жеребця забути про голос, закличний свист. Нехай порве губу. До крові. З мене поганий хазяїн. Жорстокий. Та нехай хоч біль змусить Справного забути про добрі долоні й цукор.
Жеребець тримав вудила, як у кліщах. Він прислухається до лісу, поволі ступаючи по дорозі. О, чортовиння, я втрачаю рятівні секунди!
Ми не подумали про це — про те, що Справний може ще й досі пам’ятати Горілого. Може ще й досі любити його!
— Справний! — Цього разу радісно, особливо верескливо.
Справний зупиняється. Я знову повторюю свій маневр, шмагаю хлистом під живіт. Вудила нарешті вивільняються від хватки зубів, я смикаю поводи, ріжу губу. Скачи, Справний, тікай, не вір своїй пам’яті, не вір тим долоням!
Але жеребець, замість того щоб рвонутися вперед, стає дибки й ірже. Ірже голосно, заклично. Він скаржиться на мою жорстокість, на вудила, що розрізали нижню губу, на хлист, він кличе свого колишнього доброго хазяїна, кличе того, хто ніколи не бив його і не смикав, хитруючи, вудила набік.
Я ледве не скочуюсь із сідла. Тримаюся за кулемет, щоб удержатися. Ноги впираються в денця стремен, я відчуваю, як натягнулися путлиці. Ось-ось упаду. Що ж ти робиш, Справний? Не стій на місці, на стій! Уперед, ну!
Звідти, де пролунав закличний голос і свист, ударив автомат.
Полум’я трохи висвітлює гілля збоку від дороги. Наче там, у лісі, розпалюють примус. Усе! Це все…
Справний, рвони вперед! Горілий стріляє на твоє іржання, ти надто велика мішень, щоб він не влучив. Поки що кулі пройшли стороною. Іще секунда у нас є, ну! Я шмагаю його хлистом, він крутиться, переступає з ноги на ногу й ірже. Це не іржання, а крик болю й досади. Знову черга.
Ех ти ж, Справний, що ти накоїв, дурню!.. Колінами, литками, щиколотками, усією внутрішньою поверхнею ніг, якими я стискав з обох боків круп жеребця, відчуваю, як здригається кінь під чергою куль. Чую глухе чвакання. Все. Рву карабін, вивільняючи МГ. Справний хрипить. Йому прошило весь лівий бік. Він падає.
Так і не встигнувши зняти кулемет, я стрибаю в темряву, швидко переметнувшись через сідло. Аби тільки не потрапити під Справного!
Торкнувшись землі, відразу ж голосно скрикую від болю. Нога! Одна куля і їй дісталася. На крик знову стріляють з того боку дороги. Цього разу в два автомати.
Вогники пульсують поміж деревами, я бачу короткі початкові траси куль, що вилітають із стволів. Але Справний, завалившись на бік, затулив мене своїм тілом. Цього разу він рятує мене, приймаючи обидві черги. Хрипить. Його копито, смикнувшись, боляче б’є мене по другій, здоровій нозі. Стримую крик.
Там, де лежить Справний, щось переливається, булькає, і м’яко-м’яко лопається. Я знаю, що це лопається. Криваві бульбашки на губах у Справного, який уже агонізує.
На дорозі чутно голоси. То підходять бандити з першої засідки, які невдало обстріляли мене на ходу. Я підповзаю до жеребця. Він уже не б’ється, тільки пускає бульбашки. Здорово дісталося Справному, недовго йому мучитись.
Я намацую сідло. Передню луку. Кулемета немає. Тільки обривки міцного подвійного шпагату потрапляють мені до рук та прохолодний залізний карабін. Видно, коли жеребець падав, МГ ударився об землю, мотузок не витримав, і кулемет одлетів убік. Я нишпорю по мокрій слизькій землі, ворушу листя. Пальці хапають тільки грязюку. Спокійно, кажу я собі, без паніки!
Бандити з першого кордону вже метрів за двісті чи триста.
— Ну, що там? — гукають вони. — Теж упустили?
Горілий та його спільник, у якого грамофонний голос, не відповідають. Видно, прислухаються. Спокійно, кажу я собі, без паніки. Є ще кілька секунд. Вони теж не полізуть у пітьму навмання. Спершу оточать те місце, де впав Справний, щоб узяти мене живцем або добити, напевне, упритул.
Горілий мовчки чекає підкріплення. Обережно нишпорю по землі. Кулемет зник. Диски у сидорі на моїй спині перетворилися в непотрібний тягар. Ну добре, що ж… Дві гранати — цього досить, щоб завдати бандерам неприємності. Хоч одного, а таки уколошкаю. Навіть якщо вони оточать мене і не дадуть часу для другого кидка, усе-таки одну гранату я жбурну і, сподіваюсь, не промахнуся. А зуби цокотять дрібно-дрібно, і серце скажено б’ється. Страшно помирати в темному лісі. Ой, як страшно!