Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Дихання стає нерівне й оглушливо голосне. Воно починає скидатися на паровозне сипіння. Так принаймні мені здається.
На дорозі голоси.
— Старший! — кличе бас. — Тут кінь… Більше нема нікого.
Старший — це, треба гадати, сам ватажок, Горілий. Поки вони вивчають дорогу, відповзаю ще далі. Намацую товстий сосновий стовбур, вмощуюся за ним. Усе-таки захисток. Приклад МГ вологий, холодний. Я злизую з нього великі краплі. Вода тхне мастилом, змащую губи. Шукатимуть вони мене чи покинуть?
— Засвіти-но ліхтарика, Семенко! — наказує Горілий. — А ви станьте по боках, напоготові. Розосередьтеся!
Он як, у них і ліхтарик. Непогано екіпірують бандитів в УРі. Я перевіряю, чи щільно прилягає диск, чи не погнуло його при падінні кулемета. Здається, усе як треба. Якщо один із них, той, що з ліхтариком, — як його, Семенко? — наткнеться на мене, недовго він присвічуватиме. Що ж, чи Семенко то й Семенко. Усе-таки Глумському буде завтра трохи легше.
Страшно. Але зуби більше не цокотять. Та й думки прояснились, стали чіткіші. Отже, оговтався. Звичка — перший ворог страху. На війні всім боязко. Важливо, хто швидше звикне.
Ліхтарик у бандита ніяк не хоче засвічуватися. Я відповзаю ще на кілька метрів до іншої сосни. З потривоженої гілляки на МГ розсипом падають великі краплі. Відчуття таке, ніби на весь ліс ударили в барабан.
На дорозі спалахує клинчик світла, крізь туманне повітря він здається мутним і тьмяним. От якби вони всі зібралися до того клинчика! Але Горілий не дурень. Він ховається в темряві. І ті двоє теж. Попереду, з ліхтариком, тільки Семенко. Чому бандюг тільки четверо? Двоє, мабуть, займають інший пост.
У нозі стукотить, бухає.
Клинчик світла перебігає з боку на бік. У промені світла виникає сіра невиразна маса. Нараз у тій самій масі спалахує фіолетовий вогник, немов світиться коштовний камінь. То мертве око Справного попало під промінь ліхтарика. Дурний, дурний коню…
— А крові натекло! — кричить Семенко.
Голос у нього молодий, наляканий, ледь вібруючий. Мабуть, іще зовсім хлопчаком подався до Горілого у поліцаї, спокусило його легке життя.
— А ти що ж думав, кінь соляркою заправлений? — питає бас. І регоче, не дожидаючи відповіді. Сміх удаваний. Він сам себе підбадьорює, той бас. Лісові люди, вони бояться темного мовчазного лісу! їм, виявляється, теж лячно.
— Це не коняча кров, це з нього натекло, збоку, — відповідає юний Семенко. — Ціла калюжа!
Отже, наткнувся на те місце, де я знімав чобіт. Проте калюжі там не могло бути. Семенко перебільшує.
— Отож і йди по сліду, — наказує йому Горілий. — А ми поряд, цепом.
Якнайзручніше встановлюю МГ. Дулом до світлого клинчика. Ех ти, Семенко, бовдур, — тебе, як Справного, підведуть під вогонь. Стягую сидора й трясу найближчу сосонку. Все одно на дорозі розмовляють. Підставляю сидір із прим’ятою посередині ямкою під гілля. По брезенту торохтять краплини, збігають у канавку… Я вилизую воду. Десь на півтора ковтка її набралося. Хоч напитися перед смертю. Головне — не думати тепер про те, що залишається після тебе в цьому світі. Про Антоніну не думати. Кулемет, гранати — ото й усі твої турботи тепер.
— А чого йти? — питає Семенко. — Тут з нього піввідра натекло. Куди він утече? Поповз здихати!
Це він, звичайно, дуже перебільшує. В його інтересах перебільшувати.
— Шукай де слід! — наказує Горілий, як собаці.
Сам, мабуть, за деревом стоїть, отаман. Ховається.
— Тут неначе прим’ято! — каже Семенко, і я бачу, як світло ліхтарика сходить з дороги й ледь-ледь наближається до мене.
— Давай, давай! — Це бас.
Клинчик світла стає менший, вужчає, Семенко нагинається, розглядає мох.
— Знову калюжа! — каже він переможно. — Та й крові ж!
Бреше він… Нехай бреше!
— Давай, давай! — жвавішає Горілий. — Шукай… Не міг я його не зачепити!
— Старший не промахнеться! — улесливо озивається бас.
Вони трохи посміливішали, розмовляють на весь голос, хрускають гіллям, жартують. Дві криваві калюжі — вони добре знають, що це означає.
Ліхтарик наближається ще на кілька метрів. Ну, йди-йди, Семенко, до своєї долі. У нозі бухає без кінця. Гаразд, недовго вже терпіти. Іди, Семенко. Стрибає клинчик світла. Смикається туди-сюди.