Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Римська церква почала заявляти, що вона істинніша, справжніша у християнському світі, а східна — що вона... А коли дві церкви починають заявляти, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інша помиляється, то ясно, що й мови про якісь церкви-сестри вже бути не може. Тим більше що дві християнські конфесії починають обзивати одна одну, звинувачуючи в неіснуючих гріхах, то миру, ясна річ, не буде. Західна церква почала заявляти, що тільки її члени належать Христу, а віруючі східної конфесії є «заблуканими вівцями», то ворожнеча швидко досягла свого апогею і церкви перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.
Варто зазначити, що за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) і до VII Вселенського собору (787), між греками і латинянами було п’ять схизм (розколів) загальною тривалістю 203 роки. А потім наставали періоди, коли греки і латиняни взагалі не спілкувалися між собою. І хоч за той час було скликано сім спільних Вселенських соборів, але все було марно.
Почала литися перша кров — завдяки розколу. І кров лилася не ворожа, своя. Лише один з прикладів. Року 653-го папа Мартін за непокору імператору Костянтину II був заарештований, його катували й заслали до Херсонесу (сучасний Севастополь), де, замучений і катований, він і помер через два роки. У 655 році схопили Максима, грецького духовного письменника, філософа і ченця, і заслали у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії, а щоб він не писав і не проповідував, йому відрубали праву руку і вирвали язика та заслали вдруге. Вже на Кавказ, де він і помер. (У 680 році на VII Вселенському соборі, на якому переможе — на якийсь час — православне вчення, папа Мартін і філософ-письменник Максим будуть прославлені. Себто реабілітовані. Чи не звідтоді ця форма переслідування ідеологічних супротивників — знищити, а потім посмертно реабілітовувати — так поширилася у світі білому?)
Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю імперії з Рима до Константинополя. Так виникла традиція скликання Вселенських (себто всеімперських соборів), це коли виникала критична ситуація в церкві. Аж до Сьомого собору, 787 року, коли імперія ще була єдиною, греки і латиняни брали у них участь спільно. Але після Сьомого собору не відбулося жодного спільного собору — це як Римська імперія розділилася на дві, східну і західну.
Кожний з імператорів — один на сході, другий на заході — вважав, що тільки він є законним спадкоємцем римських імператорів. Тоді ж остаточно розділилася і церква: східна вважала себе головною, а західна — себе.
Минали століття, бажання примирити християнські церкви було, але... Всі спроби зробити це на ділі зникали, як вода в піску. І тоді папа Євген IV скликав латинських єпископів на собор у Флоренції, грецьких єпископів запросив імператор. На тому соборі його учасники мовби дійшли до примирливої угоди. І все ж, ні ті, ні ті (ні латиняни, ні греки) не були по-справжньому готовими піти назустріч одне одному, тож і на церковному житті протягом подальших століть ухвали Флорентійського собору аж ніяк не відбилися.
Звідтоді вони — колись дві рідні церкви-сестри — войовниче непримиренні.
Звідтоді, на переконання латинян, Церква Христова може бути лише там, де віруючими керує Папа Римський, спадкоємець Святого Петра. І всі таїнства, що відбуваються поза пастирським піклуванням папи, є незаконними. І що взагалі, наполягають католики, не може бути церкви там, де Папі Римському не виявлять беззастережливу покірність.
З цим, ясна річ, не погоджуються східні патріархи та їхні вірні. Хоч католики і вимагають повернути східних патріархів під пастирське керування Папи Римського, яко «заблуканих овець». А східні церкви — під юрисдикцію римської курії. І взагалі, істинна віра належить лише західним церквам, Папі Римському, який є прямим спадкоємцем Святого Петра, a всі інші то... То ледь чи не від лукавого.
Остаточний розрив між колись рідними церквами-сестрами настане у 1729 році, коли Римська Конгрегація з поширення віри видасть декрет, що надалі суворо заборонятиме спілкування у таїнствах вірних західної церкви з вірними східної. Тоді ж відбудеться й останній розрив між грецькою і латинською церквами. Хоча він уже був і раніше, у часи Марини Мнішек, католички, вірної Папі Римському, і царевича Дмитрія Івановича, вірного православ’ю, східним патріархам...