Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
І це справді, як зазначає цитований вище автор, стало «початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі». А для царя Дмитрія стане загибеллю швидкою. Як, у принципі, й для Марини, котра після тієї урочистої коронації і не менш урочистого вінчання не надто переживе свого мужа.
До всього ж, стало відомо про потаємне католицтво руського — РУСЬКОГО! — царя, тож і не дивно, що відмова від причастя була сприйнята московитами як «осквернение святынь».
За шлюбним «Чином» цариця Марина мала прикластися до ікони Володимирської Божої Матері, а заодно і до образів митрополитів Петра та Іони.
Марина відмовилася це зробити, чим викликала в московитів прямо-таки шалений напад гніву, що його вже нічим не вдасться загасити.
Після цілування ікони — найсвятішої ікони для Московії — цариця мала отримати причастя з рук московського патріарха Ігнатія.
На помазання царицю мали покликати архідиякон та протодиякон, і вони кликали її величність, але...
Але від миропомазання, як свідчить архієпископ Арсеній Єлассонський, ЦАР ДМИТРІЙ І ЦАРИЦЯ МАРИНА ВІДМОВИЛИСЬ.
Нечуване до того явище на Русі!
Ой, як їм це дорого обійдеться!
Правда, вони погодилися лише виконати звичайний руський весільний обряд — мала утіха для московитів.
Цар і цариця не виконали обряду миропомазання лише тому, що Римський Папа заборонив їм це робити — необачний! Хоч і вважається непогрішимим. Але саме він — намісник Бога на землі — своєю забороною призведе царське подружжя до загибелі.
Згідно з повелінням папського престолу, Марина мусила залишатися в католицтві і не приймати причастя з рук православного патріарха. (Та хіба б вона злиняла, якби його й прийняла з рук православного патріарха? Принаймні, царське подружжя могло б тоді уникнути швидкого і кривавого кінця, але... Але немає нічого жахливішого, як сліпий фанатизм у вірі!)
Історія розколу, чи схизми, у християнському, до того єдиному, світі почалася давно. В суботу 15 липня 1054 року — яка точність! — до константинопольського храму Святої Софії увійшли кардинал Гумберт та два інші легати, як звали дипломатичних представників Папи Римського, і прослідували до вівтаря — йшли вони, гупаючи чобітьми, всіляко демонструючи свою непримиренну ворожнечу і безперечну зверхність.
Ще б пак, вони прийшли до храму не з миром і не молитися. Звернувшись до народу, вони звинуватили патріарха Михайла у впертості, а насамкінець своїх підбурювальних промов поклали на престол буллу про відлучення патріарха Михайла і вийшли геть — все так же гупаючи чобітьми і всіляко підкреслюючи свою агресивну зверхність панів над слугами.
Патріарх Михайло, не розгубившись і не злякавшись грізних посланців Папи Римського, у відповідь від Святої Церкви відлучив їх самих! Діючи за віковічним правилом: хто приходить з війною, той війну й отримує.
Звідтоді як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Папи Римського Гумберт Сільва-Кандідський, благополучно минуло 950 років, а миру між церквами, між Папою Римським і константинопольським патріархом як не було, так і немає. З XIX ст. цю подію стали називати «великим розколом» (грецькою — схизма) й оцінили як остаточний поділ церков Сходу — грецької і Заходу — латинської. (Хоча як об’єктивно, відчуження держав почалося набагато раніше, а невизнання їх набагато пізніше.)
До того була єдина християнська Церква, Церква-Мати. Вже з перших століть своєї історії вона складалася з дуже багатьох церков та місцевих громад. Вони мали одне і те ж служіння та покликання і були рівні між собою. Недарма ж їх називали церквами-сестрами. Ще й порівнювали з дітьми в одній сім’ї, які мають жити в злагоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Але... І в родині трапляються чвари між сестрами й братами — спалахнули вони й між церквами, рідними до того, найріднішими. Гадають, що однією з перших розбіжностей — таким собі каменем спотикання — була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) — за іудейським місячним календарем. (У першу неділю після 14 квітня — запам’ятаймо!) А ось як в Асійських церквах (малоазійських) Ведикдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі у 155 році, обговорював цю проблему з папою Анікітою, але кожна сторона так і залишилася при своїй правоті. Правда, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери та єпископи. Віз, як кажуть, і нині там.