Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Гіммлер закінчив один зі своїх листів того періоду підсумком: «Тепер залишається спостерігати, якою буде поведінка Вехтера на посаді губернатора Галичини у Генерал-губернаторстві після нашої розмови».
Вехтер, вочевидь, поводився так як слід, на втіху Гіммлеру, оскільки він і далі залишався у Лембергу на своєму посту впродовж ще двох років. У проведенні «die Grosse Aktion» в серпні 1942 року він відіграв важливу роль як цивільний керівник.
У листі Гіммлера не було місця для двозначності чи помилки. Коли я показав його Хорсту, він довго і мовчки витріщався на нього.
— Якщо б зараз поруч був його батько, що б ви йому сказали?
— Навіть не знаю, — відповів Хорст. — Це дуже важко… Мабуть, я взагалі б нічого у нього не питав.
У порожній кімнаті запала тиша. Через якийсь час Хорст порушив мовчанку, виправдовуючи батька: він був заручником ситуації, з її невідворотністю і катастрофічними масштабами наказів і їхньою невідкладністю.
— Не було нічого невідворотного, — сказав я Хорсту. Ні підпис батька, ані його нагляд за проведенням жахливих злочинних операцій. Вехтер міг просто піти.
У відповідь — лише затяжне мовчання, в якому є місце тільки для звуків зими і потріскуванню дров у каміні. Ознайомившись з таким документом, чи може Хорст не засуджувати батька? Чи це батько, якого можна любити? Чи йдеться про щось інше?
— Я не можу сказати, що люблю свого батька, — сказав Хорст. — Я люблю свого діда. — Він подивився на портрет старого вояка, який висів над його ліжком.
— Я маю певний обов’язок перед своїм батьком: дізнатися, що насправді сталося, розповісти правду і у такий спосіб зробити для нього усе, що зможу.
— Я повинен знайти якийсь позитивний аспект, — роздумував він вголос.
Хорст якимсь чином вибудував собі різницю між батьком і системою, між окремою особою і групою, якою той керував.
— Я знаю, що вся система була злочинною і що він був її частиною, але я не вважаю, що він був злочинцем. Він не поводився як злочинець.
— Чи міг ваш батько втекти подалі від Лемберга і тих смертоносних операцій, які здійснювалися під наглядом його адміністрації?
— Ніхто не міг просто вийти з системи, — прошепотів Хорст.
Документи міністерства юстиції США вказували на протилежне. Все ж Хорсту вдалося знайти спосіб, як зробити ці матеріали більш прийнятними для себе, назвавши їх лише «неприємними» і «трагічними».
Зрозуміти його реакцію було важко, втім, я відчував радше сум, аніж злість. Хіба, не засуджуючи свого батька, він таким чином не увічнює його злодіяння?
Ні. Привітний, чуйний і компанійський Хорст не міг видати нічого, окрім того, що не міг засудити злочини свого батька. Це все була провина Генерал-губернаторства Франка, СС, Гіммлера. Усі решта були відповідальні, але не Отто. Врешті він сказав:
— Я погоджуюся з вами, його поглинула система.
Тріск вогню.
— Так, опосередковано він відповідальний за усе, що сталося в Лембергу.
— Опосередковано?
Хорст довго мовчав. Його очі зволожилися, я було подумав, чи він не розплакався.
Франк пишався тим, що «Нью-Йорк Таймс» назвала його воєнним злочинцем. На початку 1943 року на одному з офіційних засідань він оголосив: «Я маю честь бути номером один»{457}. Ці слова було занотовано до щоденника без ані найменшої зніяковілості. Навіть тоді, коли у ході війни відбувся перелам проти німців, Франк продовжував вірити, що Третій Рейх триматиметься тисячу років, і немає потреби бути стриманим у ставленні до поляків і євреїв навіть у словах, які він вживає на їхню адресу.
— Їх не має бути, — сказав він до членів свого уряду. — Тому я принципово буду підходити до єврейських питань з таким розрахунком, що євреї зникнуть.{458}
«Зникнуть». Ці слова зірвали оплески, підштовхуючи його піти далі, бо він ніколи не знав, коли треба зупинитися. «Їх буде знищено всюди, де б вони не були, — продовжував він, — і коли б така нагода не трапилася. Таким чином буде дотримано єдність і цілісність Рейху». Але як саме діятиме його адміністрація? «Ми не можемо перестріляти усіх цих три з половиною мільйони євреїв; ми не можемо їх отруїти», — пояснював він. «Але ми можемо здійснити необхідні кроки, які так чи інакше призведуть до їхнього успішного винищення». Ці слова теж занотовано у його щоденнику.