Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Я йому зараз вріжу, — прошипів генерал Татран, їдучи попереду війська разом із головнокомандувачем, — Ну вже вискочка! Тьфу!
— Ведіть себе гідно, генерале. На нас дивиться армія Його Величності. — сказав спокійно Даалах, який у своїх міцних чорних обладунках, увесь покритий шрамами та із гордо піднятою головою зараз був схожий на живу статую, — Корон молодий, амбіційний, хоче показати, що чогось вартий. Ми були такими самими.
— Я не був! — відказав Татран, слідкуючи за розвідниками, що саме поверталися із розвідки, — Ось і розвідка.
— Мій генерале, — звернувся до Даалаха один із розвідників, — Дозвольте звернутися.
— Дозволяю.
— Військо тальгрієнців стоїть на Когутській рівнині, а точніше, на пагорбах. Міст через річку заблокували.
— Чисельність? — як ні в чому не бувало запитав Даалах, — Скільки їх?
— До дванадцяти тисяч. Десь із дві тисячі кінноти, вісім тисяч піхоти, інші лучники та обози.
Татран та Даалах перезирнулися. Позаду крокувало військо, яке нарешті закінчило співати. До них під'їхав Корон, довге волосся якого від їзди закрило йому обличчя.
— Ну, які новини? — спитав піднесено.
— Дванадцять тисяч.
— Всього лише? Ха, буде нам розвага.
Татран подивився на Корона поглядом, у якому читалося багато чого поганого. Даалах захитав головою, аби генерал мовчав.
— Військо Норенгарда не зупинить жодна армія! — закричав Корон, звернувшись до воїнів, що крокували позаду, — Слава Норенгарду! Слава Сірому Ворону!
— Слава! — кричали вояки, здіймаючи догори списи та мечі.
Даалах відправив розвідника, а сам поглянув на Корона. Молодий генерал під тим поглядом всівся назад в сідло і замовк.
— Хотів би я вірити, генерале, що із таким же запалом ти поведеш військо, — сказав напрочуд спокійно головнокомандувач.
— Я? — не повірив Корон, — Але ж…
— Кінноту поведе Татран, а ти — авангард.
— А що ж тоді ви…
— Ти за мене не турбуйся, юначе, — сказав напрочуд спокійно Даалах, хоча той же Татран уже напружився і встиг помолити богів за легку смерть для Корона, — Побачимо, чи вмієш ти воювати.
Обличчя Корон змінювало відтінок із кожною секундою. До цього був він червоним, як вишня, а зараз став білим, наче ранішнє молоко. Татран від такої зміни розсміявся, навіть не намагаючись стриматися. Корон зиркнув на нього зі злістю.
— Даремно ви так, Татране.
Генерал відповів на його слова посмішкою. Одними лише губами. Даалах, бачачи напругу, в'їхав між ними на своєму могутньому коні, подивився на кожного.
— Якщо не припините, випишу догану і відрапортую королю. Зрозуміло?
— Так, головнокомандувачу, — сказав покірно Татран.
— Зрозуміло, — сказав Корон, у якого білизна обличчя почала сходити тільки зараз.
— Попереду на нас чекає важка та кровопролитна битва. Тому, панове, готуємося до найгіршого.
Між генералами запанувала коротка тиша. Позаду крокувало військо, намагаючись чеканити крок. Зліва промчало декілька сотень вершників, на чолі із Яном Нернехом. Капітан кавалерії як завжди був нахмурений, наче хтось його смертельно образив. Від його лише вигляду в інших псувався настрій. Кавалеристи, що служили під його началом, мали точнісінько такі ж обличчя.
— Ян як завжди не в гуморі, — відмітив Татран, дивлячись вслід кавалерії, — І як можна ходити під його началом?
— Людина він не найкраща, генерале, але завдання та вказівки виконує бездоганно, — сказав Даалах.
— Я доведу, що також можу виконати будь-яке завдання, мій генерале, — сказав молодий Корон, намагаючись збадьоритися. По мірі наближення до місця битви, йому ставало все страшніше, але він краще б помер, аніж зізнався у цьому. Занадто гордовитим та завзятим він був. — Обіцяю, що не підведу вас.
— Побачимо, Короне, побачимо.
Норенгард розпочав наступ одразу опівдні, коли сонце сховалося за хмари, а в обличчя повіяв вітер із Чорних гір. Наступ очолив генерал Корон, малиновий плащ якого яскраво вирізнявся з-поміж маси сірих та чорних обладунків. На мосту їх чекали списоносці, яких прикривали лучники. На пагорбах стояла важка піхота та кіннота Тальгрієна, очікуючи подальших наказів своїх командирів.
— Вперед! За Норенгард! — кричав Корон, дико вертівши головою, від чого його довге чорне волосся скуйовдилося, — За короля!
Важка піхота, зімкнувши щити та виставивши вперед списи, ступила на міст. Їх засипав град стріл та списів, які важко тарабанили по щитах та обладунках. Войовничі вигуки уже за мить почали змішуватися із благанням про допомогу та взиванням до богів. Але якраз таки боги любили подібні побоїща обходити стороною, і робити вигляд, що вони ні до чого.