Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Тихо! — закричав Даалах, втуливши кулаком по столу, на якому була розстелена карта Благандії. — Стадо ідіотів! Ви що, взагалі страх втратили? Сигізмунд наш законний король, а його батько Янагаль заслуговував на смерть! Забули про концтабори, які побудував цей тиран! Забули сотні жертв, що згинули у тому вогні! — генерал, ледь стримуючи у собі гнів, повільно провів поглядом по присутніх, які поступово заспокоювалися від сутички командирів. Коли в шатрі запанувала тиша, він продовжив із холодною розсудливістю. — Вельможний король Сигізмунд надав нам своє благословення і довіру, а тому цінуйте це! Або ж я власноруч підпишу указ про ваше четвертування!
Цього разу головнокомандувача здивував Корон. Він підвівся, підійшов до таці, на якій стояли келихи із пивом. Даалах із подивом спостерігав, як цей чоловік роздав кожному із присутніх по келиху і, підійнявши свій вгору, проголосив:
— Навіщо сваритися, коли за нас це можуть і роблять інші. На нас покладена велика ноша, а ми, як солдати, повинні нести її сумлінно і завзято! Слава королю Сигізмунду! Слава!
Якийсь час панувала незручна тиша, але все ж таки командири схаменулися, взялися за пиво.
— Слава! — кричали вони в один голос, а на обличчі Корона грала радісна усмішка.
«Наївний дурник, — подумав Даалах, — вважає, що примирив ворогуючі сторони, які не можуть примиритися ось уже п’ятнадцять років. Але поки що таке перемир'я нам на руку. Молодець».
Поки усі присутні пили пиво й голосно перемовлялися, у шатро непомітно забіг чоловік із листом в руці. Даалах мовчки прийняв послання, швидко здер печатку. Прочитав і декілька хвилин обдумував прочитане, нарешті голосно кашлянув. Усі як один подивилися на головнокомандувача, а коли побачили листа у його руках, завмерли у передчутті гарних новин.
— Ну, що там? — запитали одночасно Татран і Корон.
— Піднімайте людей, — сказав по хвилині мовчання головнокомандувач, після чого відклав листа. — Через дві години увесь корпус повинен стояти в повній готовності.
— Що наказує король?
— Розпочалося, шановне лицарство. Війна.
Усі радісно загорланили, почали обійматися і цілуватися, забувши про етикет й поведінку. Даалах фон Олтфеген, на прізвизько Тур, ветеран багатьох битв і солдат із чотирнадцяти років, замість радощів лише мовчки стояв в стороні і спостерігав за дійством. Старий вояка знав, що більшість командирів асоціювала війну із почестями, багатством і славою, проте особисто він знав, чим насправді є війна. «Країна до сих пір розділена на два табори, якби король не старався їх примирити. Але якщо вони не спрацюються між собою та не виконають усіх наказів, тоді полетять голови. Клянуся усіма богами, Сигізмунд не пробачить нам провалу».
Мішель Рогель оглянув свій золочений обладунок, поклав руку на ефес меча, аби виглядати якомога величніше. Глянув на небо. Бачив десятки круків та ворон, які нахабно літали довкола, у передчутті поживи.
Небо хмарилося, темніло, із заходу йшла буря.
Гриміло.
Стоячи на пагорбі бачив, як прямо під ним вишиковувалися у шеренги загони лучників, списоносців, важкої піхоти та кавалерії. Бачив вибитий на їх щитах герб Тальгрієна — золотого грифона із розкритим клювом, що танцює на біло-синьому полі. Від побаченого у Мішеля Рогеля перехоплювало подих, адже любив асоціювати себе із цим же грифоном.
Дійсно, думав він, позиція обрана добре, біля самої річки, на пагорбі. Ворог зазнає величезних втрат, перш ніж переправиться через Марку, а що вже говорити про сам бій, у якому його зустріне еліта Тальгрієна, ветерани багатьох кампаній.
Насправді, «елітою» генерал називав добре екіперованих та вимуштрованих найманців, які те і діло останні роки служили іншим королівствам та королям. Тальгрієн не вів війн більше п’ятнадцяти років, і це яскраво відбивалося на боєздатності та обізнаності армії у війні як такій: благородні, жагучі до звитяг лицарі, регулярні війська та зелені рекрути в очі не бачили справжніх битв та кривавих різанин. Але ось щастя, цим вони могли із радістю насолодитися в сусідніх країнах.
Від думок генерала відволік ад'ютант, який примчав від перших ліній війська. Хлопчина був увесь спітнілий, наче гналися за ним зграї собак. Генерала це не особливо турбувало. Така у цього хлопа була робота.
— Мій генерале… — промямлив худий, як палиця, хлопець, витираючи піт із рідких вусиків. — Прийшла доповідь від розвідки!