Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Не кричи, хлопче, — скривився Мішель Рогель, із презирством дивлячись на худого ад'ютанта, — Доповідай!
— Військо Норенгарда за декілька верст звідси, йдуть швидким маршем!
Генерал усміхнувся. Так, подумав собі, ці норенгардці дійсно ідіоти. Виснажують себе швидкою ходою до битви, у якій точно зазнають поразки. Недоумки.
— Про чисельність ворога щось відомо? — спитав піднесено, отримуючи задоволення від власного голосу.
Хлопець непомітно скривився, побачивши перекошену від гордощів пику генерала. Ніколи не бачив таких кретинів, як Мішель Рогель, але врешті взяв себе в руки, адже згадав своє місце.
— Розвідка не може надати точні дані, — доповів ад'ютант, а побачивши погляд генерала, додав: — Але щонайменше десять тисяч.
— Коли підійде підкріплення? — запитав Мішель Рогель, здавалося, проігнорувавши доповідь ад'ютанта, — Лорд Вінред та Ебен уже близько?
— Година шляху, мій генерале. Швидким маршем.
Мішель Рогель, не бажаючи більше бачити хлопця, відпустив його, махнув рукою. Почув, як позаду іржуть коні. Приїхав полковник Вадлер Ітте.
— Вітаю, полковнику! — генерал кивнув лисому чоловікові, усміхнувся, — Привів своїх молодців?
Полковник Вадлер був низького зросту, лисим, та ще і з кривими ногами. Одразу видно — старий кавалерист. Мішель був знайомий із ним здавна, ще від правління короля Деріна, батька нинішнього володаря.
— Дві тисячі із Бергена, — сказав по хвилі мовчання полковник, дивлячись на вишикуване військо, — Вистачить?
— Аякже! Невдовзі підійдуть Вінред та Ебен.
– Їм довірили командування? Псяча матір… — лайнувся Вадлер Ітте, сплюнувши крізь зуби.
— Ну-ну, заспокойся! Ці двоє непогано себе проявили під час Зимньої кампанії. До того ж, наш король особисто призначив їх вести ар'єргард.
— Ти сам чудово знаєш, на що вони здатні! — відповів Вадлер, — Всю свою кар’єру для інших королів перемоги здобували, тай то, було це років так зо десять тому! Зараз можуть лише дівчат молодих у полі трахати, в той час як військо на полі битви гине. Засранці.
— Заспокойся, Вадлере, — Мішель Рогель насупився. Не подобалися йому слова полковника, навіть попри те, що служили вони разом ще із самої академії, — Не забувай, що перед тобою генерал.
— Дійсно, прошу вибачення, — сказав полковник, схиливши голову в поклоні. Мішель Рогель від такого послуху усміхнувся, уявляючи себе бог знає ким. Вадлер зробив вигляд, що цього не помітив, — Як думаєш, довго це буде тривати?
— Що саме?
— Війна, — полковник глянув на кавалеристів, які вишикувалися на флангах. Ноги і руки одразу зачухалися, давалися взнаки роки служби у кавалерії. — Довго будемо воювати?
— Не думаю, — як завжди впевнено відповів генерал, — Норенгард ще не встиг оклигати від громадянської війни. Король Сигізмунд, певно, має ще менше розуму, аніж його батько, якщо уже через рік розпочинає нову війну.
— А ти цього не очікував?
— Ха, очікував звичайно, але, чесно кажучи, не так скоро, — генерал поглянув на кам’яний міст, що з'єднував береги річки, — Я думав, що розпочнеться ближче до літа. Хоча, по правді кажучи, мені однаково, коли бити цих ідіотів.
Полковник Вадлер подивився на генерала із неприкритим нерозумінням. Військова наука вчила, що попри самовпевненість та віру в перемогу, командир повинен реально оцінювати сили та вміння ворога. Знаєш ворога — знаєш його слабкі місця. Певно, генерал Мішель пропустив це крізь вуха.
— Ось побачиш, Вадлере, ця битва закінчиться уже до сутінок, а я знову отримаю орден за велику перемогу! — проголосив генерал, навіть не намагаючись приховати свої амбіції. — Ти зі мною не згоден?
— Побачимо, Мішелю, побачимо, — пробурмотів полковник і скоріше відвів погляд від червоного обличчя генерала, яке починали дратувати все більше.
Цієї миті із неба вистрілила блискавка, загриміло так, що заклало у вухах. Попри це, усі почули віддалений гул. То били барабани та свистіли флейти. Було чутно, як співають тисячі горлянок. Йшло військо Норенгарда.
— Тримати стрій! Чіткіше крок! — кричав генерал Корон, — Пісню! Давайте пісню! Щоб усі чули!
За мить декілька тисяч горлянок заспівали. Було це схоже на шум бурі, що неслася землею і зносила усе на своєму шляху. Величезна колона війська співала разом, йдучи крок в крок по місиві та болоті, яке колись називалося дорогою. Корон, їдучи на коні поруч із колоною війська, і сам підхопив пісню, поклав руку на серце та заплющив очі. Навіть попри весь показовий патріотизм, він носив малинового кольору обладунки та плащ, а тому виглядав в очах вояків, як кретин. Усі знали, що кольори Норенгарда — сірий та чорний. Усі, окрім генерала Корона.