По живу і мертву воду

— Як ви себе почуваєте?

— Дякую, цілком здоровий.

— Я все ж таки радила б звернутися до лікаря. Вам треба берегти себе. Менше хвилюватися.

Радник неприязно скривився. Як і більшість черствих, егоїстичних людей, він був надто чутливим до всього, що стосувалося його здоров’я, і панічно боявся всіляких хвороб.

— Єво, ви, здається, вирішили помучити мене?

— Аніскільки! Я цілком серйозно. Ви можете мені повірити хоча б тому, що ваша хвороба перешкодить мені виконати завдання. Вранці ви мене просто налякали. А тепер… У вас, знаєте, нездоровий вигляд.

— Що ви хочете? — пригнічено сказав Хауссер. — Один оцей телепень…

Він замовк, не закінчивши, подивився на «помічницю», даючи зрозуміти, що він не бажає продовжувати розмову на цю тему і чекає пояснень, що саме спонукало її з’явитися до нього. Але Оксана розуміла, що, дякуючи незвичайній події, її цікавість не може видатися підозрілою, й вирішила продовжувати атаку.

— Пане раднику, просвітіть мене щодо ОУН. Що це таке?

— Партія, якщо хочете. Організація українських націоналістів.

— Я це знаю. Їх мета?

— О, мета в них колосальна! — посміхнувся радник, — Встановлення українського рейху з своїм фюрером на чолі.

— Наскільки я розумію, в намірах Гітлера не було й немає чогось подібного? — промовила дівчина, трохи подумавши. — Адже Гітлер не приховував свого ставлення до слов’янських народів. Вам потрібна Україна як життєвий простір для німців. Як же вони могли надіятись?

Хауссер поплямкав губами, подумав і сказав:

— На мою думку, ми маємо справу з комплексом расової слов’янської неповноцінності. Це молоді, малоосвічені люди. Хлопчаки, можна сказати, озлоблені, запаморочені ідеєю влади. Я кажу про керівництво ОУН. Серед них є різні: борці за національну ідею і кар’єристи, гарячі голови й справжні негідники, просто дурні, тупиці і поетичні натури. Але при цьому уявіть собі — жодного тверезого політика, який би міг реально мислити. Всі відчайдушні фантазери.

— Яке ставлення до них німців? — запитала Оксана, ніби здивована тим, що вона почула.

— Це все дуже складно, Єво, — втомлено зітхнув Хауссер. — Дуже складно…

Оксана чекала дальших пояснень, і радник, заохочений її мовчанкою, хотів було щось додати, але стримався й перевів усе на жарт.

— Нехай це не хвилює вас, — засміявся він. — Вам оунівці нічим не загрожують.

Лекцію закінчено. Хауссер задовольнив цікавість своєї «помічниці», але не сказав нічого зайвого. «Все складно…»

— Пане раднику, — Оксана вдала, що раптом згадала це неприємне доручення, яке змусило її прийти сюди. — Я повинна звернутися до вас з проханням. Брат Марії Чайки, цієї журналістки, заарештований. Вона прийшла до мене в сльозах і майже на колінах благала, щоб я попросила вас звільнити її брата.

— Як звати брата? — насторожився Хауссер.

— Петро.

— Петро Карабаш?