По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Герц знизав плечима, простягнув руку до дзвінка, але, випереджуючи його, до кабінету зайшов черговий офіцер. Він вручив начальнику гестапо, очевидно, щойно одержану депешу.
— Шифрувальника! — наказав Герц і почав читати депешу. Він читав її довго, потираючи пальцями перенісся, потім мовчки передав її радникові.
Текст депеші мав тільки п’ять рядків. Із Здолбунова повідомляли, що, за одержаними агентурними даними, командир сотні, який здійснив напад на ешелон, заарештований службою безпеки оунівців, відданий до суду як більшовицький агент і розстріляний.
— Це все може бути вигадкою, — сказав Герц із зневажливою посмішкою. — Хто може перевірити, що в них там твориться в лісі? Могли оголосити, що розстріляли, а самі перекинули його в інше місце.
— Ви маєте таку агентуру, інформації якої не можна вірити? — в’їдливо запитав Хауссер.
Герц розсердився, промимрив якусь лайку. Тут знову з’явився черговий офіцер у супроводі низькорослого, хворобливого єфрейтора в окулярах. Єфрейтор зупинився біля порога, офіцер наблизився до шефа й щось зашепотів йому на вухо.
— Чудово! — зрадів Герц. — Негайно ж заарештувати. — Він обернувся до єфрейтора. — Моріц, візьміть у пана радника телеграму, негайно зашифруйте її і передайте радистам. Нехай не забудуть зазначити час…
Черговий офіцер і єфрейтор вийшли. Начальник гестапо весело, переможно подивився на Хауссера.
— До речі, про мою агентуру, пане раднику, якщо ви вже зачепили це питання… Поки що не можу нарікати на свою агентуру. Ось, наприклад, мене щойно повідомили, що Ясного бачили вчора в місті…
— Я завжди радію з ваших успіхів, — радник взявся за кашкета, — але цього разу поздоровити вас не можу. Ви збираєтеся зробити дурницю. Ви знаєте це не гірше, ніж я. Хайль Гітлер!
Залишаючи кабінет начальника гестапо, Хауссер відчував не обурення, а тільки легку гіркоту! «Ну що ж, — роздумував він, — нехай роблять усе, що хочуть. Можливо, це навіть на краще. Поразка Німеччини неминуча, чи варто відтягувати фінал? Ні, здається, я не маю рації. Не можна допускати більшовиків до Західної Європи. Німеччина повинна бути окупована американцями й англійцями. Інакше станеться цілковита катастрофа, й уся Європа може стати комуністичною. Чи не ця думка змусила Прістлі й тих, хто стоїть за ним, згадати про існування Хауссера, прислати до нього дівчину з «рятівною» маркою? На що вони розраховують, чим я можу бути для них корисним?»
З цими думками експерт у східних питаннях зайшов до невеличкого ресторанчика на Гітлерштрасе, з табличкою на дверях: «Тільки для німців».
Оксана стояла біля вікна й дивилась на вулицю. Вона чекала повернення Хауссера. Вже минуло п’ять годин, як його викликали до гестапо, й, очевидно, він усе ще був там. Навряд чи він там був потрібний як свідок. Більш вірогідно, що їм потрібний консультант і не криміналіст, звичайно, а політичний консультант.
Якщо знайдена на східцях книжечка належала нареченому Марії, то можна уявити собі, який переполох викликала ця обставина серед гітлерівців. Петро, можна гадати, якийсь видатний оунівець і, звичайно, ніякого відношення до вбивства радника юстиції не має. Стріляв у німця радянський партизан, можливо, навіть той самий урівноважений гауптман, якого вона бачила двічі.
Коли вона залишала загін, Пошукайло попередив: «Можливі всілякі пригоди… Хай це вас не дивує — в місті є наші люди». Командир загону стримано посміхався, кажучи це. Ось така пригода сталася майже на її очах.
Раптом Оксана побачила Марію. Журналістка йшла додому швидко, майже бігла. Голова в неї була опущена, вона не звертала уваги на перехожих, і в її постаті, поспішних рухах була помітна розгубленість, навіть відчай, ніби вона рятувалась від переслідування або ж поспішала на допомогу тому, хто гине.
Оксана зрозуміла, що сталося, заплющила очі. Чуже горе зачепило її, хоча вона й знала, що Марію жаліти не слід. Дівчина чекала стуку в двері й не помилилась: невдовзі почулися поспішні кроки, стук і змучена, захекана Марія увійшла до кімнати.
— Євочко, де радник? Скажіть, ради бога!
— А хіба ж його немає дома?
— Ні! — журналістка стиснула руки й відразу ж безсило опустила їх.
— Маріє, сядьте, — поспішно промовила Оксана. — Що з вами?
— Євочко, мила, Петра заарештували… Йой, що, буде? Я цього не витримаю.
Марія сіла, схилила голову на спинку крісла й заридала.
— Ну, що ви, Маріє! — почала заспокоювати її Оксана. — Адже ви мужня, вольова людина… Дати вам сигарету?