Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Лише у Франції щороку реєструють у середньому 800 таких випадків. 15 % із них призводять до серйозних аварій.
Тож від 1989 року в усіх французьких аеропортах працюють «відлякувані» — люди, що відганяють птахів від летовища.
Спершу вони тільки стріляли з рушниць і верещали в гучномовці, наслідуючи розпачливі тваринні крики, але птахи швидко до цього звикли й уже не боялися. Тоді відлякувані залучили до роботи справжніх соколів — привчили хижаків літати над аеропортом, розганяючи голубів, шпаків, круків, чайок, канюків.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
73. Знайомство з морем
Нарешті — Гавр.
Моє горло і ніс лоскоче різкуватий запах йоду. Цей морський дух і веде нас до порту. Корабельні снасті дзвінко лопотять на вітрі — так ми знаходимо старі вітрильники.
Я вперше в житті бачу море і вражена тим, яке воно широке.
Не знаю, чи бачили ви колись море, але повірте — це дивовижа. Ріки також бувають широкі, але море — куди ширше.
Як вам його описати?
Море — це вода, скільки сягає око. Наче безкраїй зелений килим. Ні тобі будинків, ні доріг, ні навіть деревця — нічого. Тільки вона — повсюди, скрізь вода. Навіть сніг не осяває ці темні водяні простори.
Трохи погамувавши те відчуття «ніколи не баченого», ми розглядаємо кораблі. Вони значно більші й вищі за річковий трамвайчик. Та й красивіші — ніде правди діти. У деяких щогли заввишки з дерева. А сліпучі вітрила — неначе листя.
Я походжаю доками гаврського порту.
Аж тут чую знайомий запах.
Піфагорова сеча!
Мабуть, у нього стало клепки помітити територію перед моїм прибуттям.
Запах виводить мене до синього вітрильника, над яким уже пурхає Шампольйон.
— Усі тут! — кричить папуга.
Я підіймаюся на корабель по містку. І справді — там усі вцілілі після битви на острові Лакруа. Піфагор, Анджело, Наталі, Роман, Есмеральда, свиня Бадінтер і навіть бордер-коллі — тепер я знаю, що його звати Наполеон…
Першим до мене кидається син, тулиться і лизькає мені писок.
— Щось ти довгенько, мамо.
Ти ба, він мені ще й докорятиме.
— Скоріше б забратися звідси! Я не люблю кораблів, — веде мій пуцьвіріньок далі. — Не люблю моря. Не люблю портового запаху.
Ну от, почалося.
— Та й про мене тобі час подбати…
Ні, синочок таки точно мене переплюнув.
Ох, дала б я йому добрячого прочухана… тільки що з того, особливо зараз?.. Натомість я, відшукавши в собі той славнозвісний «материнський інстинкт», виявляю до Анджело більше ніжності.
Подарувавши синові кілька добрячих лагідних лизьків, я м’яко відштовхую його лапою і лащуся до своїх друзів.
— Знаю, ти спитаєш, скільки нас тепер, — озивається Піфагор. — Повідомляю: 144 коти, 12 людей, 65 свиней і 52 собаки. А корабель ми назвали «Остання надія».
Ми всі облизуємося навзаєм — пригадуємо одне одного на запах і на смак.
Роман Веллс пересвідчується, що РЕВАЗ на місці, цілий і неушкоджений.
То він не через мене переймається, а через мій нашийник.
Аж тут наш потік люб’язностей з нагоди щасливого возз’єднання нагло обриває Шампольйонів крик:
— Тривога! Пацюки!
Ото вже причепились, як ті реп’яхи!
— Підняти місток! Віддати швартови! Підняти грот! — горлає Наталі.
Дванадцятеро людей, ніби тільки цього й чекали, квапливо виконують накази моєї служниці; здається, Наталі на цьому кораблі як риба у воді.
Вона стає біля стерна. Скупчившись на кормі, ми пильнуємо ворожий наступ. Небавом помічаємо хвилю сірих кульок, що котиться просто на нас.
Грізна Тамерланова орда.
Я вкотре зачарована цією нищівною і, здавалося б, непереборною армією. Тут над пацюками випурхують сотні голубів — «повітряні союзники». Мабуть, вони їх і привели.
Кляті пернаті щури.
Голуби бомбардують вітрильник липучим послідом. Один такий снаряд влучає мені в плече — я притьмом ховаюся, щоб це відчистити. На мій подив, та зелена субстанція неймовірно клейка: доводиться вискубти жмутик шерсті.
Шампольйон кричить по-соколиному, але це вже не спрацьовує. Тоді папуга наслідує крик іншого птаха.
Дивно, але цей поклик не відстрашує голубів, зате приваблює інших птахів — до нас летять мартини.
Поява цих великих білих птахів із довгими гострими дзьобами збиває голубине військо з пантелику.
— Здається, ми маємо нових союзників, — нявчу я Шампольйонові.
Тим часом зграйка голубів, оговтавшись від подиву й користаючи з кількісної переваги, рветься до бою — налітає на поодиноких мартинів, цюкаючи їх гострими дзьобиками.