Її величність кішка

— Ні, стривай… Якщо це буде… так би мовити… неприємно абощо… я не хотів би, щоб ти думала, нібито…

— Боїшся, що я прочитаю твої найбрудніші думки?

— Е… ні, авжеж ні... — мимрить Піфагор.

Отже, я влучила.

— То налаштуй себе на хороше, гаразд?

Я стаю в позу, щоб прийняти його тіло, тоді душу. Ми зливаємося. У мені здіймається хвиля насолоди, і я заплющую очі.

Спершу — нічого, що б різнилося від звичайних любовних утіх.

Але раптом відбувається щось нове, і годі його описати.

Я вибухаю небувалою насолодою: мені вдвічі, втричі, вдесятеро приємніше, ніж зазвичай. Перед очима мигтять кольорові цятки: утворюючи дивні лінії, вони вибухають у моїй голові феєрверками. Здається, я бачу вогні, у яких згоряє мій мозок: жовті, червоні, помаранчеві, чорні.

Аж тут переді мною постає видіння.

Моя мати. Вона народжує. Шість кошенят, серед них — я. Дивно — я знаю, що це я, дарма що вигляд маю геть інакший. Моя шерсть — сіра, не чорно-біла. Навіть очі — сапфірово-блакитні, хоча тепер їхній колір ближчий до смарагдово-зеленого.

Я була сірим кошеням із блакитними очима!

Я змінилася.

Далі я бачу, як смокчу мамине молоко, бавлюся з братами й сестрами. Б’ю їх лапами, щоб доступитися до найкращої цицьки.

Ще змалечку я була груба егоїстка.

Далі я, вже трохи старша, несу трофей — першу вбиту мишку. Я бачу себе наче збоку. Пихата кішка, яка знає, що буде королевою. Не минає й кількох тижнів — а у мене вже манери лідерки.

Тоді картинки мигтять швидше: я з моєї служницею Наталі в її квартирі, народжую; битва на Лебединому озері, наше облаштування на острові Сіте, моя імпровізація на органі собору Паризької Богоматері, політ на повітряній кулі, перший вибух сміху — коли побачила хвіст сфінкса, перше плавання у річці — попри страх води, Третє Око, світлина Землі з космосу, суд свиней над людством, корида, знайомство з мистецтвом у Дуврі, кривава бійня на замерзлій річці і, нарешті — єднання з Піфагором — душею й тілом.

Усе це — я.

Я відчуваю, що й перед Піфагором пролітає його життя. Маючи змогу прочитати його думки, підглядаю: народження, юність, ми разом — так, як сприймав це він, іноді геть відмінно від мене.

Усе це — він.

Дві лінії життя, аж до цієї миті — коли наші долі єднаються.

Мої вогні сплітаються з його — зеленими, синіми, сірими, чорними, білими — в одне перлово-бузкове полум’я.

Я відчуваю, як тепло, піднявшись спиною з кінчика мого хвоста, вибухає — спершу в матці, тоді — в мозку.

Моє серце — наче світло, що мерехтить дедалі швидше. Наші два серця — б’ються в унісон. Наше світло розгоряється.

Я бачу те, що й він; він бачить те, що я. Я відчуваю його — і знаю, що він відчуває мене.

І я стаю ним, а він — мною.

Разом ми — одна більша істота, що перевершує нас поодинці. Вона має чотири ока, чотири вуха, вісім лап, два носи, два роти, два мозки, два серця, два статевих органи.