Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Брунатна орда вже близько.
Захеканого Бадінтера вже наздоганяють пацюки.
— Ой-ой, вони нас упіймають! — вищу я.
Та він не розуміє мого нявкоту.
Свині, собаки й коти інстинктивно збиваються у щільне захисне коло.
Ніколи б не подумала, що зумію об’єднати стільки видів.
Я зістрибую з виснаженого, липкого від поту кабана. Що ж, сама впораюся.
Всюди — крики, галас, сутички, полеглі. Зойки поранених переплітаються з бойовими вигуками звитяжців.
Я б’юся нарівні з усіма: ухиляючись від зубів і хвостів, нападаю, кусаю, роздираю.
Зрештою мене долає втома — щури беруть кількістю.
Переді мною знову виринає бик — запрошує сісти верхи. Я хапаюся за його шию, точно як перед тим — за Бадінтерову. Опустивши голову, він несеться просто на щурів: чавить ногами, проштрикує рогами. Потужна бойова машина, бик майже не поступається силою левові Ганнібалу.
Аж тут, просто посеред того шарварку, я впізнаю Тамерлана — він і досі на вершечку піраміди з пацюків, назирає за битвою. Ми міряємось поглядом — його червоні очі проти моїх зелених.
Мені кортить наказати бикові кинутись на нього, та я не знаю бичачої мови; намагаюся під’єднатись до його мозку, але він мене не чує — надто збуджений.
Що далі — то важче: хурделить дужче, застилає зір. Гризунам така негода тільки в поміч — їхнє військо, й без того незліченне, знай поповнюють нові загони.
Щури чіпляються до ніг мого бика — і нарешті він зупиняється. Та мене вхопити не встигають — я зістрибую й щодуху припускаю засніженим узбережжям.
Встигаю побачити лише, як сірі гострозубі клубки шерсті обліплюють мого дужого друга. У нього підламуються коліна, він тяжко падає на лід.
Прощавай, друже, ти героїчно стояв до кінця.
Щури рішуче наступають.
Мені холодно. Страшно. Але РЕВАЗ я просто так не віддам, я не здамся без бою.
Аж гульк — випурхує Шампольйон: схопивши мене, папуга старається злетіти, та, вочевидь, переоцінює свої сили. Дрібного пацюка, як-от Тамерлана, він ще може підняти, але мене, здорову кішку… де там! Та какаду не тратить надії. Тим часом щури, погрозливо шкірячись, підступають.
— Ти зробив усе, що міг, Шампольйоне, але це вже тобі не під силу.
Папуга не відповідає — тільки верещить якоюсь незрозумілою мовою. Але на його крик відгукується соколиця, що досі кружляла над бойовищем, підлітає і хапає мене за шкірку.
І ось — я лечу.
На щастя, я не надто гладка. Недарма пильнувала фігуру, інакше мене було б не підняти.
Наді мною лопотять пташині крила. Нахиляю голову — там, унизу, всі як один не зводять з нас очей. Я намагаюся прибрати граційну позу — відповідно до королівського статусу.
Так, я знов лечу — тепер не на повітряній кулі, ані на дирижаблі, ні на линві, а в пташиних лапах. Чи небо, бува, не ідеальний вихід з усіх складних життєвих ситуацій?
Кігті боляче впиваються мені в шкіру, та зараз не час вдавати пестунку. Аби тільки соколиця мене не впустила — більшого мені не треба. Кругом кружляє й вихориться сніг.
Бойовище згори видно краще. Щільні лави свиней завзято відбиваються. Собаки, об’єднавшись із людьми й котами острова Сіте, мужньо тримають оборону.
Бородані відступають до автівок. Певно, скінчилися боєприпаси.
Ми сідаємо на даху високої будівлі у західній частині Руана. Підлітає Шампольйон.
Птахи балакають соколиною мовою, тоді папуга повертається до мене:
— Я пояснив їй, що РЕВАЗ — то справжній скарб. Вона хоче, щоб ти поділилась ним і з її народом. Я сказав, що ти пообіцяла передати людські знання деяким видам і коли соколи хочуть — можуть долучитися.
Сніжить дедалі дужче. Хурделиця не вщухає. Мене пробирають дрижаки. Ми вирішуємо спуститися до одного з помешкань будинку..
— Повертайся, поглянь, що там і як. А ми тебе тут почекаємо, — нявчу до Шампольйона.
Кивнувши головою, папуга відлітає. Нарешті можна перепочити.
Браво, папуго, чудова робота.
70. Анекдот про папуг
Чоловік вибирає в зоомагазині балакучого папугу.
Продавець показує гарненького папужку — за 100 євро, ще кращого — за 200, тоді просто чудового — за 500 і, нарешті, старого здохляка, сірого й облізлого, — за 1000.
— Чому такі різні ціни? — запитує покупець.
— Той, що за 100, говорить французькою. Той, що за 200, — французькою та англійською.