Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
— Цікаво. Мабуть, той, що за 500, знає п’ять мов?
— Так, добродію, він вільно говорить французькою, англійською, німецькою, іспанською та китайською.
— То сірий бідолаха за 1000 євро балакає аж десятьма мовами?
— Ні, месьє, жодною — так лише шваркоче, щось собі насвистує.
— То чого ж він такий дорогий? — дивується відвідувач. — Старий, бридкий, ще й говорити не вміє…
— Та це тому, що ті троє кличуть його «шеф».
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
71. Після битви
Часом треба відійти від геройства і просто перечекати, поки всі переб’ються.
Ми з соколицею гарненько причаїлися в людському помешканні. Дивимось одна на одну. Я заплющую очі. Знову намагаюся сконтактуватися з нею подумки. Зосередившись, надсилаю повідомлення:
Дякую — ти врятувала не лише мене, а й усі людські знання.
Вона зацікавлено повертає голову. Я відчуваю: хоче мене зрозуміти. Тож веду далі, подумки:
Авжеж, я поділюся РЕВАЗ із вами та всіма охочими — окрім, певна річ, пацюків.
Птаха глипає на мене — то одним, то другим оком.
І вибач за пташенят. Після всього, що ти для мене зробила, — мені соромно за свій вчинок. І я тішуся, що не рушила останнього яйця.
Розтуливши гачкуватого дзьоба, вона показує довгий, схожий на жовтого слимака, язик і каже:
Ти маєш рацію, Бастет. Це вже минулося, облишмо.
Потім — довге, марудне чекання.
Нарешті вертається Шампольйон. Довго обтрушує пір’ячко від пухнастого снігу, аж у мене уривається терпець:
— То хто переміг?
— Мело так, що вже не до битви. Холод і погана видимість погамували пристрасті. Усі порозбігалися. Гадаю, Тамерлан, дізнавшись, що ти втекла, втратив інтерес до цієї справи. Мабуть, його воїнів збіса втомила безглузда біганина по кризі.
Папуга розпушує та розпускає чубчик з жовтою облямівкою. Люблю, коли він так робить. Наче на мить стає квіткою. Гарно.
— То що, нічия?
— У шахах (хазяїн навчив мене грати) це називається «пат».
— А де Анджело, Піфагор, Есмеральда, Роман, Наталі?
— Власне, через це я тут. Я маю повідомлення від Романа. Місце зустрічі — набережна Гаврського порту. Гавр — це таке місто на березі річки, що має вихід до моря. Роман сказав, як будемо на місці — треба шукати дерев’яні вітрильники. То такі величезні та височезні старі кораблі.
— А вони як доберуться до Гавра? Річка замерзла — не попливеш.
— Машинами. Вони знайшли кілька здоровенних вантажівок із повними баками, всіх туди позаганяли. За кермом — люди.
— Вантажівки? Для двохсот котів і двадцяти людей?
— Ми понесли втрати. Нині нас лише сто п’ятдесят котів і дванадцятеро людей.
— А свині? Собаки?
— Хтось загинув, хтось повернувся додому. Решта — у вантажівках.
— Скільки точно?
— Десятеро свиней — із Бадінтером — і десятеро собак — із бордером-коллі. Він, до речі, представився: хазяїн дав йому ім’я Наполеон. Ну то гаразд, не можна баритися… Пропоную рушати, як вщухне завія.
Замість відповіді я починаю вилизувати лапи — ознака того, що ладнаюся в путь.
— Перечекаймо сніговицю, — озивається папуга. — І не забуваймо про нового ворога, не менш лютого, — голубів. Я чув їхнє туркотіння й певен: Тамерлан перенадив їх на свій бік.
— То ти й голубиною говориш?
— Мені близькі пташині мови. І в голубиній головне — гортанні звуки.
— Але як щуру вдалося їх переконати? Він не знає мови…
— Мабуть, сяк-так уміє передавати думки… якісь жести перейняв із мавпячої мови. Так і викручується. Коли й без того однодумці — цього досить.
От халепа, мій найзапекліший ворог зумів зробити те, над чим я так уперто б’юся. Я маю конче опанувати мову жестів — це полегшить телепатію.
— У небі повно шпигунів, які полюють на тебе, Бастет. Не можна розгулювати на видноті. Якщо тебе помітить голуб — знайде як доповісти щурам.
Правду казала моя матуся: голуби — це пернаті щури.
— Від голубів нас порятує соколиця, — нявчу я.
Побалакавши з пташкою, папуга перекладає:
— Вона каже, що прилетіла на допомогу, однак лишитися не може — має вертатися до свого пташеняти.
О, те яйце, що я тоді лишила. Якби знала — мабуть, звільнила б матусю від «сімейних обов’язків».
— Авжеж, розумію, — ввічливо нявчу я.
Тоді птаха, вважаючи, що її місія завершена, випурхує у вікно — просто в заметіль.
— Невже негода її не лякає?