Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
У небі теж свої закони.
На наших очах розгортається битва між мартинами й голубами. Другі моторніші за вайлуватих мартинів. Противники б’ються зі змінним успіхом. Це мішанина крил, пазурів і дзьобів.
Та морські птахи мають суттєву перевагу: вище злітають і низько спускаються — аж до самої води. Вайлуваті голуби на таке не спроможні.
Мартини — віртуози мертвої петлі, стрімких поворотів і небезпечного польоту просто над водою. Знай бавлячись із хвилями, вони заманюють голубів якнайдалі від берега.
Відплиття забирає у нас силу часу, дарма що вітрила підняті й напнуті, — судно важке й чималеньке. Та й вітер дме з моря до землі.
Найрішучіші гризуни наважуються — пан або пропав — ризикнути: стрибають у воду, щоб узяти корабель на абордаж. Декотрі вправні плавці вже лізуть на борт вітрильника…
Вперше бачу таких затятих істот. Тамерлан зробив з них справжніх шаленців, які не поступаються релігійним фанатикам. Вони бездумно важать життям — аби лише прислужитися своєму королю.
Декілька ледь живих відчайдухів таки видираються на палубу Ми налітаємо на зухвальців — разом зі свиньми та собаками.
Анджело кидається до найдрібнішого і найслабшого гризуна. Напав би на більшого — я б раділа дужче. Я вибираю здорованя з кроля завбільшки — для науки, хай бере приклад. Але син навіть не погляне у мій бік — так завзято б’ється з жалюгідним супротивником, дарма що той уже не ворухнеться.
Щури й далі видираються на палубу, та ми заввиграшки даємо відсіч цим дрібнішим гризунам.
Як ми кінчаємо останнього сміливця — пацюки за бортом вже не мають сили дертися на палубу.
Ставши на задні лапи, я схиляюся над кормою — аж тут, здається, бачу на щурячих спинах знайомий білий силует.
— Я ТУТ, ТАМЕРЛАНЕ! — нявчу на всю горлянку.
Не знаю, чи він розуміє слова, але сенс розуміє точно. Потім я несамовито волаю — так зазвичай сповіщаю самців про тічку й милостиво дозволяю вшанувати мене спарюванням.
Навкруги лунко розлягається громовий крик. Мій переможний крик.
Мені пронизливо вторує Анджело.
За ним — всі коти.
З цим хоровим навчанням нарешті спадає накопичена після від’їзду з Лебединого озера напруга.
— ННННЯАААААААААААААВВВ!
«Остання надія» набирає швидкість. Щурам нас вже не наздогнати. Нарешті можна перевести дух: мартини захистили нас від голубів, а море — від пацюків.
— Бачила, який я дужий, мамо? Ми ще покажемо їм, правда?
Замість відповіді я відвертаюся і йду до своєї служниці Наталі — та й досі біля стерна. Я вдивляюся в обрій і питаю про те, що хвилює мене найдужче:
— Куди тепер?
— Пропоную плисти до острова Мон-Сен-Мішель. Цей острів легко захищати — через високі прямовисні скелі.
— Ні, це занадто близько, — озивається з-за спини Роман. — Та й під час відпливу до острова легко дістатися.
— Ні-ні, ризикувати не можна! — вигукує Есмеральда.
— Тоді можна змінити материк! Взяти курс на Нормандські острови.
— Думаю, нам треба ще далі, — всміхається Роман.
— Куди ж? До Англії?
— Ні, пацюки можуть проповзти тунелем під Ла-Маншем.
Вітрильник стрімко розтинає хвилі. Над нами з криком ширяють мартини.
— Я знаю, куди ми попливемо, — нявчу я.
Всі повертаються до мене.
— …у Нью-Йорк.
Я даю їм час усвідомити почуте.
— Нью-Йорк? Ти хочеш дійти до Америки на цьому трищогловому вітрильнику? — дивується Наталі. — Це ж так далеко!
Я не дуже розумію, що значить те її «далеко».
— Тільки там нас не дістане Тамерлан. Не забуваймо, що нью-йоркські вчені винайшли потужний засіб проти гризунів — а це гарантія безпеки. Якщо я правильно зрозуміла Філіпа Сарфаті, Нью-Йорк — чи не єдине місто в світі, де не лишилось жодного щура.
— Бастет має рацію, — озивається Роман. — У Європі не сховатися від ворогів. Як гадаєш, Наталі, ми зможемо перетнути Атлантичний океан?
Відгорнувши з очей пасмо чорного волосся, моя служниця запалює цигарку й довго затягується, перш ніж видихнути дим. Здається, це допомагає їй зосередитися.
— Я плавала на кораблях завдовжки щонайбільше 12 метрів — і то тільки у Середземному морі.
— То ми можемо розбитися? — долучається до дискусії Піфагор.
Не чекаючи відповіді Наталі, озиваюсь я:
— Не швидше ніж помремо від пацюків і голубів, які їм допомагають.
Згідливо кивнувши головою, Наталі повертається до стерна.
— От і чудово: я завжди мріяв побачити Америку, — шепоче мені на вухо Піфагор.