Її величність кішка

Люди, яких я не люблю, б’ються зі щурами, яких я не люблю ще більше. Коли наші вороги пускають одне одному кров — це дуже тішить.

Аж тут невідь-звідки вигулькує чиясь рука і, схопивши мене за загривок, кудись несе.

Бородань.

Вони якось допетрали (чи то розбовкав Шампольйон), що РЕВАЗ — у мене.

Я б його вкусила чи бодай подряпала, та коли мене хапають за загривок — я зовсім безпорадна, я наче повертаюся в дитинство, коли мама переносила мене в пащі, тримаючи зубами за загривок.

Так, це моя слабина, глибоко вкорінений умовний рефлекс — як червоні лазерні вогники, що мене зачаровують, і рулони туалетного паперу (несила втриматись, аби не розмотати).

Негідник вшивається, вимахуючи мною, мов яким трофеєм.

Тамерлан стежить за нами віддалік. Збагнувши, що і як, пискає до своїх — і пацюки миттю кидаються наздогін.

Усі полюють на мене!

Релігійний фанатик біжить по кризі, коли раптом зліва вискакує бик і вмить його перекидає — аж той випускає мене з рук. Я встигаю впізнати, що бачила цього бика у свиней на кориді.

Над биком пурхає Шампольйон: мабуть, він і привів його сюди.

Проте вони не самі: з ними сотня свиней із заводу «Ковбаска» під керівництвом нашого адвоката Бадінтера, а також зграя собак на чолі з бордер-коллі.

— Шампольйоне!.. Я в тобі не сумнівалася.

А сама думаю, хоч і не наважуюся сказати:

Міг би так не баритися.

Що коїться далі, описати важко. Справжнє побоїще. Щури перемкнулися на озброєних бороданів, і ті вже не гатять так завзято. Хтось несамовито розкидає навсібіч гранати. Щури провалюються в свіжі ополонки й тонуть у крижаній воді.

При зручній нагоді собаки, свині й бик атакують гризунів — і ті кидаються врозтіч.

Усі ганяються за мною, наче за м’ячем на футбольному (чи мишею на котобольному) матчі. Тільки за поле править біла й гладенька замерзла ріка, команди мають кількадесят тисяч гравців різних видів, ну а м’яч у цій грі… я.

Коли ні гармат, ані боєприпасів у бороданів не лишається — вони хапаються за шаблі й заходяться навмання рубати ворушку брунатну масу.

Анджело, Піфагора й мене оточує сотня пацюків, коли не знати звідки на ковзанах випурхує Наталі. Служниця вихоплює мене з тої бучі та пригортає до грудей. Потому, ковзаючи, тікає — якнайдалі від бойовища.

Молодець, Наталі.

Бородані — за нею, та без ковзанів нас не догнати: не втримуючись на слизькій кризі, вони знай падають.

Може, таки варто було віддати РЕВАЗ Піфагору?

Аж ось і він — про вовка промовка.

— Хочеш узяти РЕВАЗ? — нявчу до нього.

— Ти ніби краще даєш із ним раду.

Ото вже боягуз!

Я теліпаюся на руках у служниці; хоч як швидко вона біжить — щури не відстають. Тут, розганяючи гризунів, наспівають свині.

Я впізнаю Бадінтера — повівши писком, кабан запрошує мене забратися йому на спину. Я вганяю кігті в його шкуру, щоб не впасти. Тоді він зривається з місця й жене до берега, щосили відштовхуючись величезними ратицями — вони непогано надаються для бігу по кризі. На твердішому, хоч і засніженому, ґрунті гонитва поновлюється.