Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
подивилася, що там за гамір у Євиній кімнаті, чи спустила завісу, бо в спальні надто світло, чи підняла завісу, бо в спальні надто темно. А вдень, коли няня намагалася хоч чим-небудь допомогти коло своєї крихітки, Марі знову знаходила для неї безліч всіляких справ чи то по господарству, чи при власній персоні, і сердешній жінці лише вряди-годи випадало крадькома побачити Єву й перемовитися з нею кількома словами.
— Тепер я вважаю за свій обов’язок особливо пильно піклуватися собою,— казала Марі.— Я ж така нездорова, слабосила, а тут ще мушу доглядати свою любу дитину.
— Ще б пак, голубонько,— промовив Сен-Клер.— Та тільки мені здавалося, що сестриця Офелія звільнила тебе від турбот про дитину.
— Ти міркуєш суто по-чоловічому, Сен-Клер. Неначе матір можна звільнити від турбот про дитину, коли вона в такому стані! А втім, нічого дивного,— адже ніхто не знає моїх почуттів! Я ж нездатна так легковажити цими речами, як ти.
Сен-Клер посміхнувся. Нехай читач дарує йому цю посмішку — він не зумів стримати себе. Так, Сен-Клер ще міг посміхатися. Бо Єва відходила так легко й спокійно, аж не вірилось, що то наближається смерть. Вона не мучилась — її лиш дедалі більше огортала тиха, закрадлива слабість, що майже невідчутно зростала з кожним днем. Дівчинка була така мила й лагідна, така щиросерда й безжурна, що кожен мимоволі скорявся миротворному духові невинності та спокою, яким, здавалося, дихало все навколо неї. І на Сен-Клера теж зійшло якесь дивне вмиротворення. То не була надія — для неї не лишалося місця; то не була й покора, а просто собі спочинок у сьогоденні, яке видавалось йому таким прекрасним, що про майбутнє і думати не хотілося. Таке відчуття спокою огортає нас у ясному й тихому осінньому лісі, коли дерева палають золотим багрянцем, а понад струмком одцвітають останні квіти, і ми ще дужче тішимося всією тією красою, бо знаємо, що скоро, дуже скоро вона одійде в небуття.
Єдиний, хто знав чи не всі Євині думки й передчуття, був її вірний друг Том. Дівчинка повіряла йому все, що не наважувалася казати навіть батькові, щоб не засмутити його.
Зрештою Том перестав ночувати в своїй комірчині, а лягав на веранді, щоб схопитися на перший поклик,
— Дядечку Томе, з чого це ти надумав спати де попало, мов той бездомний собака? — спитала міс Офелія.— Мені здавалося, що ти чоловік поважний і звик спати в ліжку.
— Та воно так, міс Фелі,— таємниче відказав Том.—. Але тепер...
— Що «тепер»?
— Не говоріть так голосно, бо нас може почути хазяїн. Знаєте, міс Фелі, треба, щоб хтось чатував...
— Про що це ти, Томе?
— Панночка Єва казала мені, що їй була ознака... Я повинен бути тут, міс Фелі, бо скоро ця благословенна душа полине від нас.
— Томе, хіба панночка Єва казала, що їй сьогодні погіршало?
— Ні, але вона сказала, що її кінець уже близько...
Ця розмова відбулася десь між десятою і одинадцятою годиною вечора, коли міс Офелія, приготувавши все на ніч, пішла замкнути надвірні двері й побачила Тома, що простягся біля порога на веранді.
Вона мала міцні нерви й добре володіла собою, але Томів урочистий і зворушений тон дуже вразив її. Того вечора Єва була на диво жвава й весела і довго сиділа в ліжку, перебираючи свої дрібнички й призначаючи, кому з її друзів що віддати. Вона мала помітно бадьоріший вигляд і гучніший голос, ніж протягом багатьох останніх тижнів. Батько весь вечір був коло неї, і зауважив, що вона майже така сама, якою була колись, ще до хвороби. Поцілувавши її на добраніч, він сказав міс Офелії:
— Може, ми все-таки врятуємо її, сестрице. Сьогодні їй безперечно краще,— і пішов з такою полегкістю в серці, якої давно вже не відчував.
Але опівночі — о цій незбагненній таємничій годині, коли відхиляється заслона між тлінним сьогоденням та” безвічним майбуттям,— смерть подала знак!
У Євиній кімнаті почався якийсь рух. Спочатку звідти долинули звуки чиєїсь швидкої ходи. То була міс Офелія, що вирішила сидіти біля хворої до ранку і саме | над північ помітила те, що досвідчені доглядальниці значливо називають «поворотом». Вона рвучко розчинила надвірні двері, і Том, що чатував на веранді, миттю підхопився на ноги.
— Біжи по лікаря, Томе! Не гай ні хвилини! — звеліла міс Офелія.
Потім тихо постукала в двері кімнати Сен-Клера.
— Огюстене! — сказала вона.— Ви мені потрібні.
Ті слова впали йому на серце, наче грудки землі на віко домовини. За мить він був уже біля ліжка й схилився над Євою, що й досі спала. Серце в нього боляче стислося.