Позичений чоловік

– Я біля тебе, Хомо, приляжу, бо страшнувато чомусь, – мовила Дармограїха, вмощуючи розкішне своє, розімліле зі сну тіло побіля мене. Видно, переляк іще не прочах, надаючи її очам полохливої, неспокійної глибини. – А мені ж бо така мара марилась...

– Яка мара, Одарко? Мара в наші часи – забобон чистої води.

– Та наче ти, Хомо... Сниться, що лежимо з тобою в моєму ліжку, й ти ось так поклав руку на моє волосся, перебираєш, мов коноплі. Ось поклади лишень...

І я поклав на хвилю її чорного волосся свою праву руку, став пальцями перебирати тугі волоконця – достеменно так, як мій колишній бойовий побратим, а може, й ніжніше. Дармограїха завмерла, всотуючи, вбираючи спалах моєї ніжності. Далі вже лівою рукою, тверденькими пучками пальців, торкнувся чола, торкнувся чуйно, як до пуху, як до рідкісної коштовності, – і з уст Одарчиних злетіло те саме, що недавно злетіло в ліжку, де вона, сонна, лежала з несподіваним нічним гостем:

– Коханій мій... Хомо ненаглядний...

А коли моя рука знайшла живі пелюстки рум’янцю на її щоках і погладила пестливо, то Дармограїха назвала мене Хомою зоряним і Хомою ненаситним; а коли вказівний мій палець полоскотав ямочку біля відкопиленої, припухлої губи, то став я Хомою могутнім і Хомою всеможним; а коли пальці ясними соколами шугнули до виямку біля шиї, де наче дихали голубі жилочки під оксамитовою шкірою, то вже обернувся я на Хому-короля; а коли пальці опинились поміж теплими, наче щойно з печі, двома книшами грудей, то став я Хомою-віртуозом.

Губи Одарчині пелюстками-вогниками польового маку, що похлюпують на лагідному вітерці, потягнулись до мене, немов кажучи, щоб уділив я їм свого вогню, бо вони бажають упитись вогнем моїм. А коли рука її крилом сніжно-білого лебедя злетіла, щоб опуститись на щоку мою, щоб пестити й зігрівати, щоб голубити й ніжити, почув я про те, що Дармограїсі страх як кортить упитись вогнем моїм.

І нарешті губи наші злилися – так, як зливається хвиля з хвилею, як поєднується язик вогню з іншим язиком вогню, а тому вже нічого не могли сказати вголос. Вголос не могли, зате говорили без слів тією мовою, яка мені завжди, ой, як була зрозуміла, й ой же яка це мова інтересна й багата, невичерпна й солодка, – віку б не вистачило, щоб колись переслухати її! Усе в Одарки горіло, полум’ям охоплене: щоки й губи, шия і груди... А треба ж було якось рятувати жінку від пожежі, щоб і справді на попілець не обернулась...

Змучені й виснажені, лежали ми з Дармограїхою, важко віддихуючись, і нарешті знову озвалась вона:

– Згоріла вся, а здається, що й досі горю...

І тоді саме зірвалося з мого язика:

– Тепер я знаю, що він хотів украсти в тебе... Тепер я знаю, де я мав заскочити його на гарячому!

– Про кого ти, Хомо? Про яких злодіїв говориш?

Та я вчасно схаменувся – адже повинен мовчати, вдаючи, що ніякий злодій не навідувався опівночі до цієї хати, що то Дармограїсі верзлась усяка сонна марниця.