Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Найглибше розчарування у демократичних інститутах зафіксовано у 2008—2009 рр., що зумовлювалося не тільки економічною кризою як провалом проекту «ліберально-європейського майбутнього», втілення якого декларували сили, що прийшли до влади внаслідок Помаранчевої революції. Напередодні президентських виборів 2009 р. 69 % громадян вважали, що участь у виборах не дає можливості впливати на прийняття рішень, тоді як на початку 2005 р. протилежної думки дотримувалися 53 % (КМІС, IFES).
Режим «демократичного фасаду» протягом 2010—2013 рр. розмивався тими ж силами, які спочатку сприяли його утвердженню та зміцненню. Вплив на вибори та допуск до процесу прийняття державних рішень перетворюються на джерело збагачення і стають новими об’єктами перерозподілу і навіть обмеженої конкуренції. При ослабленості структур, які мали б відповідати за законність та безпеку і стежити за дотриманням гравцями певних усталених правил, така конкуренція поступово розмиває олігархічний консенсус і/або водночас провокує до монополізації влади і ресурсів.
Нові будівничі українського варіанту «демократичного фасаду» припустилися низки помилок. По-перше, замість зміцнення незалежності державних інститутів відбувалося їх подальше поглинання групами інтересів. Це призвело до того, що легітимність нового режиму підривалася невідповідністю зобов’язань влади реальним соціально-економічним умовам (чого не сталося у Білорусі чи Росії внаслідок авторитарного повороту). Особливою рисою стало зростання відчуття незахищеності, зокрема, у питаннях приватної власності, від посягань держави в особі корумпованих чиновників та правоохоронців. Корупція із зручного механізму вирішення проблем перетворювалася на додатковий, важкий і нерегламентований податок.
По-друге, попри очікування, розчарування у політиках, які виконували роль носіїв демократичних цінностей, не призвело до зневіри у самій демократії. Навпаки, протягом 2010—2012 рр. частка громадян, які вважали демократію найкращим устроєм, зросла до 46 %; при цьому 45 % вважали, що Україна не є демократією (протилежної думки дотримувалися лише 25 %), а 56 % тією чи іншою мірою були стурбовані політикою В. Януковича щодо згортання прав і свобод (КМІС, IFES).
На тлі фасадної демократії надмірних масштабів сягнула централізація влади, негативний вплив якої виявився передусім у незбалансованості системи територіальної організації, декларативному місцевому самоврядуванні. Це призвело до поширення відцентрових тенденцій, відсутності у територій мотивації до розвитку, недієздатності територіальних громад, загострення інфраструктурних, комунальних, соціальних проблем на місцях. Далася взнаки також відсутність послідовної державної політики консолідації українського суспільства та формування чіткої національної ідентичності, в т. ч. через механізми регіональної політики, що обумовило вибір значною частиною населення пріоритету регіональної самоідентифікації, ототожнення себе спочатку з регіоном і лише потім — з Україною[2].
Показовим є приклад з автономним статусом Криму та статусом Севастополя як міста загальнодержавного значення, що мали б забезпечувати особливу систему розподілу бюджетних ресурсів, виділення субвенцій, вилучення коштів до державного бюджету. Натомість АР Крим та м. Севастополь, згідно з Бюджетним кодексом України, були прирівняні до всіх інших областей. Тривалий час не вирішувалися питання щодо виділення земель кримським татарам, які повернулися до своїх домівок, що призвело до самозахоплень земельних ділянок та самостійних забудов. Так само не вирішувалися питання розподілу земельних ділянок у приморській (курортній) зоні, надання дозволів на забудову рекреаційних територій, що призводило до самовільної зміни призначення земельних ділянок та практики незаконного функціонування міні-готелів під виглядом житлових будинків. Усе це вело до зневіри в спроможності державної влади і породжувало надію на те, що питання може бути вирішене у позитивному руслі у правовому полі іншої країни.
Така ситуація на тлі соціально-економічної диференціації, наростання негараздів у соціальній, економічній, комунальній сферах, погіршення середовища життєдіяльності людей була використана політиками для протиставлення регіонів та спекуляцій на темі регіонів-донорів і регіонів-реципієнтів, створила сприятливе середовище для поширення ідей сепаратизму, передусім на сході й півдні України. Наслідки бачимо вже сьогодні: ідея децентралізації (а по суті, автономізації) України використовується Росією як елемент гібридної війни на Донбасі, а вимога щодо надання особливого статусу окремим територіям Донбасу зрештою стала складником Мінських домовленостей.