Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Натомість соціально-економічну кризу 1990-х років супроводжував правовий вакуум, який заповнили принцип права сильного, нехтування колективними обов’язками заради особистої вигоди, релятивізація і фальсифікація волі більшості, розмивання меж між дозволеним і забороненим у всіх сферах життя. Внаслідок цього державна влада, її інститути використовувалися не для узгодження інтересів, а для вибудовування ієрархії та зайняття якнайвищих щаблів. Отже, політична боротьба перетворювалася на «гру з нульовою сумою», в якій перемога сприймалася як право монополізувати всю суспільну владу, а поразка прирівнювалася (і могла призвести) до втрати фундаментальних прав.
За таких умов поняття національної безпеки могло привернути увагу як важливий складник загальнонаціонального порядку денного тільки в разі зовнішньої загрози. Та оскільки їх начебто не було, органи, покликані захищати національну безпеку, мали або деградувати й перетворитися на формальні бюрократичні структури, або зберегти свій професійний профіль шляхом пристосування до ситуативних потреб тих, хто тимчасово опинився в статусі переможця.
Важливо зазначити, що з переліченими вище вадами переходу до демократії стикнулися всі посткомуністичні країни.
Вихолощення демократичних інститутів стало одним із чинників авторитарного повороту, зокрема, в Росії і становлення «демократичного фасаду»[1]. Тож пострадянський політико-правовий вакуум у Росії у першій половині 2000-х років був заповнений відродженим неорадянським суспільним договором, згідно з яким держава знову брала на себе відповідальність за загальний добробут і відродження смислу існування (місії) російської державності в обмін на абсолютну політичну лояльність громадян. У зовнішніх відносинах новий російський режим застосовував схожий принцип обміну лояльності на політичну та економічну підтримку.
«Демократичний фасад» у внутрішній політиці мав доповнюватися фасадом «рівноправного партнерства» у зовнішній. З іншого боку, для надійного закріплення васального характеру відносин з колишніми радянськими республіками російське керівництво потребувало слабких лідерів на чолі нових держав, які спиралися б не на волю більшості та сильні державні інститути, а були б або заручниками виснажливої внутрішньополітичної боротьби чи ще більш виснажливих зусиль, спрямованих на придушення і контроль інтересів своїх народів.
Тим часом в Україні, в умовах нормативного вакууму, розгорталася політична боротьба навколо фундаментальних принципів державності. Змагання відбувалося між проектами «ліберально-європейського майбутнього», «неорадянського відродження» та «національного відродження». Однак політичні сили, які стояли за кожним із проектів, не пропонували громадянам раціональну оцінку переваг і вад запропонованих альтернатив державного та суспільного розвитку, апелюючи до уявлень, мотивацій та емоцій, в які українське суспільство поринуло одразу після виходу з СРСР.
Зокрема, проекти бажаного устрою України пристосовувалися до домінуючої патерналістської установки — очікування «сильної руки» та відмови від особистої громадянської відповідальності. Задля мобілізації електоральної підтримки своїх проектів політичні сили використовували низьку довіру населення до більшості соціальних інститутів, гострі суспільно-політичні суперечності (кліважі) та конфліктуючі колективні ідентичності. Внаслідок застосування однакових політичних технологій стиралися межі між різними проектами, що призводило до зниження суспільної довіри до будь-яких варіантів майбутнього. Слабкі державні інститути ставали мішенню популістських політичних кампаній, що підривало їхню легітимність.
Побудова «демократичного фасаду» в Україні зумовлена також деградацією партійної системи. Політичні партії, які під час демократичного переходу мали стати головними суб’єктами політичної відповідальності, джерелом кадрів і виразником інтересів народу, перетворилися на «політичні машини», що обслуговували процес творення олігархічного консенсусу та захоплення олігархічними групами державних інститутів. Відповідно, вибори втрачали в очах громадян своє значення як механізм приведення до влади кращих та вибору напряму суспільного розвитку, перетворюючись на інструмент легітимації тієї чи іншої форми олігархічного консенсусу.