У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Робити того тобі, звичайно, не слід, а говорю, бо знаю! Каже, що читала твої нариси в газеті. Пророчить тобі славу й багатство...

— Її б устами та мед пити, Лідуню!

— Схотів би, пив би, скільки б побажав! І меду он принесла, — не здавалася сестра.

— Ото, властиво, Лідуню, «схотів би»!.. Як у тебе на роботі? Гроші ще маєш?

— І гроші є, і все ніби нічого, та знову гнилу пряжу одержали — не робота, а суцільні вузлування! Майстра й директора, кажуть, за те посадили, а хіба вони ту пряжу згноїли?

— На ось трохи грошей, сходи до модистки та переший собі щось із Югининого одягу, — Петро усвідомлював, що сестра вже не дитина.

— Дала Фесі Антипівні перелицювати дещо, то дуже захоплювалася подарованим мені і надзвичайно втішилася, що Югина вже генеральша й вибула назавжди. Ревнує вона!

Не встигли брат із сестрою договорити, як у хату зайшов сусіда Льова із гарячими млинцями від баби Сари.

— Добривечір! Чи за моїм румпелем ще не скучили? — пожартував гість. — Бабуся справляє поминки по своєму братові Гершкові Бурді, що був головою райради ТСОАВІАХЕМу. Він троцькіст, його розстріляли... Перевертень: був Гершком, став Генріхом, вступивши в партію. Зі мною й говорити соромився через моє характерне «р»... Як бачиш, чекісти взялися за нашого брата...

Янчук нічого не сказав сусідові, але зафіксував його повідомлення, згадавши, що Аркадій давніше сповіщав про арешти гейби німців, в тому числі, одного на прізвище Берд.

Вирядивши Льову та з'ївши з Лідою смачні млинці, Петро засів за програмні матеріали, поки сестра не занесла йому листа від Фатіми.

«Привіт із Вінниці! — писала Фатіма. — Цей мій лист — останній звідси, днями виїжджаю, розрахувавшись, до батьків у Крим. Дуже мені сподобалася Вінниця, але їду, напишу вже звідти... Може воно й на краще, бо якісь філери і в моїй брудній білизні копирсалися, і книжки мої переглядали, як була на лекціях. Видно, таки недарма батьки настійно кличуть мене додому... У Вінниці виявила те саме, що і в Черкасах: „Одних не стало, а ті далеко...“, як той казав, тож на викладачів тут попит неймовірний. „Замовники музики“ та всілякі відступники, хабарники з корупціонерами, зі шкіри лізучи, слугують „державцям у державі“, обвішуючись гаслами і маскуючись деклараціями-декораціями. Знаю, скажеш, що й моя республіка тільки колоніальний об'єкт, але хто не бажає повторювати старі помилки, той не наслідує славні традиції предків... Соцзмагання обсіли нас мором, заїдають політбесіди, дійшовши вже до краю, неявка розглядається, як злочин. На всіх цих заходах світопізнання мироносить „вождь народів“, аж ум за розум заходить, а вилитись не маю кому...

Добра вам і гараздів! Ваша Фатіма...»

Перечитавши того листа кілька разів підряд, Янчук мусів його спалити, як домовлялися. У свій нотатник зафіксував одну фразу з нього: «Прочитала в перекладі „Кама Сутру“ — давньоіндійську науку про кохання, і ходжу, як очманіла, бо ще вони знали толк в еротиці.» Ще якийсь час поварившись у виразах і сентенціях Фатіми, що заважали засвоювати програмний матеріал, Петро склав конспекти й підручники в подарований Рітою Генріхівною портфель і «відчалив» у Соснівку, по путі вирішивши зайти до Аркадія.

— Якби не ти мене, я б уже сьогодні навідав тебе, брате, — в порозі зустрів гостя П'юро з якоюсь тривогою в очах. — Справи, Петре, спішать неймовірно і несуть події, непередбачувані й несподівані, — запропонувавши Янчукові табурет, всівся Аркадій у старий фотель. — Мене вчора викликали «пильні й безпомильні» у своє лігво, мусів підписати святе зобов'язання писати їм доноси про «ворогів народу», підписуючи їх кличкою, яку вони мені заготовили. Тож будь зі мною обережним і обачним!

— Підписав зобов'язання? — засумнівався Янчук. — Як це розуміти?

— Намаганням вижити і нічим більше! А тебе ще не викликали? — господар поставив чайник із водою на електроплитку. — Поп'ємо чаю...

— Бог милував поки-що! — Петро відчув холодок на душі.

— Отож бо, поки-що... Думаю, викличуть обов'язково, бо згадували твоє ім'я в розмові зі мною, звичайно, знаючи, що я тобі відкриюся і ти злякаєшся та також підпишеш...

— І як мені себе вести, брате?

— Не підписувати жодних зобов'язань! Ти ж із білим військовим квитком, як інвалід, тобі не те, що мені, ще й членові партії, — зітхнув господар, примовкнувши. — Чув, що якийсь наш Іванов викрав шістнадцять найвищих польських офіцерів на чолі з головнокомандуючим польською армією! А французьке радіо з Англії твердить, що в минулому році від Гітлера до Сталіна втекло п'ятнадцять тисяч польських офіцерів, і ніхто не відає, де вони тепер та що з ними, — додав П'юро.

Чаювали мовчки, Аркадій пригощав гостя полуницями й печивом. День був похмурий, у задимленій кімнаті «ходики» на стіні дзвінко та лунко відбивали хвилини.

— Мушу десь надійно натимчас сховатися, узявши відпустку на роботі, бо йдуть поспільні арешти, правда, покищо військовиків — рябоконівців і тухачевців. До сутички фашизмів лишаються якісь тижні, дні чи й години... Ти мене не шукай, тим паче, що ця кватира під постійним наглядом сусідів, — на прощання П'юро обняв Янчука. — У тебе, гадаю, перспектива куди ліпша за мою, ще й завдяки каліцтву. Під претекстом викриття шпигунів та ворогів народу йде набір безкоштовної рабської сили на «будови століття», а який із тебе будівник?.. Ходи здоровий! Приховай надійно все, що може бути використано проти тебе: і на роботі, і вдома... Добре б і тобі самому десь приховатись, бо все може бути...