Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
Кажуть, що в багатої дівки горба не видно. Але це не є правда. У багатої видно горб краще, ніж у бідної. Ади, минули роки, Марії треба було віддаватися, а старости не приходили ні від заможних, ні від бідних.
Зажурилися тато й мама… Цілими днями дивилися на свої маєтки і плакали, плакали… Перестали плакати тоді, коли одного дня Гнат, бідний парубок з сусіднього села, прислав старостів. Ото було радості в хаті багача!
Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу на городі.
Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, промовили:
— Ми, ади, були на полюванні. Виділи там дуже файну сарну. Хотіли її зловити, але вона, молода і прудконога, почала тікати від нас лісами, полями, селами. Ми за нею, а вона аж сюди… Виділи, як забігла до вашої хати… Оце й прийшли, щоби-сьте нам віддали її…
Аби Марія щось не прошепеляла й не наробила сміху, мама сказала:
– Іди, донько, принеси коновку води…
Марія вийшла. Старости спитали:
— Ну як, мамо й тату, віддасте за молодого мисливця свою сарну?
Мати відповіла:
— Донька зараз прийде. Най вона сама скаже, чи хоче йти з нашої хати.
Замовкли старости. Чекають. Тато і мама теж чекають. А дівчини нема та й нема.
– Іди, жінко, подивись, де вона поділась, — промовив нарешті багатій.
Жінка вийшла. Прийшла до криниці, а Марія сидить на цямринні й голосить на все село.
— Чого ти, доню, плачеш?
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я тоді буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. Обняла доньку, і сльози полилися рікою.
Сидів багач із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті ґазда сказав синові:
— Ану піди до криниці і подивись: що вони там, потопились?
Пішов син і увидів, що коло цямриння мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу.
— Чого ви плачете? — спитав.
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.
А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:
— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.
Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.
— Чого плачете? — спитав.
— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Шо я буду робити?
Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.
Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються з них, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися й ревуть, як воли.
— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.
— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль… Шо я буду робити?..
Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили.
Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:
— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.
Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.
Штефанова біда
Жив колись у нашому селі великий панисько. У нього були красні маєтки-фільварки і добра повнісінькі комори. А коло його лану мав кавальчик поля бідний чоловік, що Штефаном звався.
Одного дня Штефан пішов у поле і жне собі жито. Нажав кланю, сів відпочивати. Раптом глянув, а перед ним пташка — хап колосок і фурк до панської скирти, хап і фурк…
— А най тебе шляг трафить! — розсердився бідняк. — Ти що, псявіро, виробляєш? Куди це носиш мою працю?
— До пана…
— А чому до пана, колька б тебе напала!
— Бо я — панське Щастя.
Штефанові аж в очах потемніло від злості.
— Я мучуся тут до кривавого поту, а ти крадеш для пана? Чорна би вам година була! Таж твій товстий пан, а моя свиня — то брат і сестра!
— А мені однаково. Служу йому, бо я — його Щастя.