Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
Пекли в пекарні хліб. Одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:
— Прийміть мене до себе! Усі будете ситі!..
— У нас і калачів досить! — каже пан.
Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хижі. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З'їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.
Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото й зупинилося перед хатою бідняка. Стукає у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився й каже:
— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба…
Покотилося золото далі й зупинилося перед палацом. З того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина множитися, а слуга що не робив — усе було погано.
Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…
Хочеш до раю — кукурікай!
Цю казку — аби не збрехати, і правду не сказати — мені сорока принесла на хвості. А та сорока чула від іншої сороки, що жила в гуцульському селі і знала одного мудрого чоловіка. До нього всі йшли за порадою й допомогою, хоч собі не міг нічим зарадити, аби видряпатися з бідності.
Люди кажуть, що нема на світі лісу без вовка, а села без шандаря. Той шандар покликав мудрого чоловіка і сказав йому:
— Панотець мені скаржився, що ти великий грішник: не постиш, коли церква каже, не йдеш до служби Божої, як святі дзвони дзвонять, а сидиш дома й теленькаєш язиком, як дзвоном, говориш грішні речі. Панотець просили заперти тебе до пивниці, абись нарозумився. Я блоха маленька, але вкусити можу боляче. Та тебе ще не кусав, до пивниці не запирав. За це панотець розсердився на мене. Щонеділі в казанні згадує якогось грішника Андрія. Підносить руки до стелі і просить, аби того Андрія чорти взяли до пекла. Парафіяни говорять, що то він про мене. Я, мудрий чоловіче, не маю ніякого інтересу в пеклі, не люблю спеки й занадто лінивий, щоб дрова носити. А піп мене може туди спровадити. Ти щось придумай і помири нас, бо пропаду.
— Най би-сь пропав, бо й ти добрий тільки щурам на трійло, — відповів гуцул. Але в той час подумав: «Ади, настав час відплатити попові за те, що обдирав село, як липку. Люди бідують, а йому все в рот клади. Як його земля носить!»
— Добре, я вас помирю…
Пішов гуцул до річки, наловив раків і приліпив кожному на спину по свічці, а сам поклав собі на голову паперову корону, одягнув жінчину сорочку з довгою підтичкою і зробив бороду з клоччя. Під вечір подався з довгим патиком, обклеєним сріблястим папером, до церкви, де був піп. Засвітив свічки на раках і крикнув на все горло:
— Де ти, панотче? Я прийшов забрати тебе до раю.
Піп подумав, що до церкви прийшов Господь Бог.
— Вже йду, Божечку, — сказав, простягнувши руки уперед.
Гуцул накинув на нього мішок, засунув попа в середину і зав'язав міцною мотузкою. Взяв мішок на плечі й подався надвір. На порозі гепнув ним об одвірок. Той застогнав.
— Терпи, панотче, бо тяжка дорога до раю.
На брамі зачепив ним об слупа. Піп за бік схопився.
— Терпи, панотче, я гріха з тебе вибиваю…
Поніс його до річки, опустив у воду, а мішок прив'язав до старої верби. Піп був до шиї в річці. Гуцул лив йому воду на голову, а той пирскав, як кіт, і кричав не своїм голосом:
— Та вже доста, бо захлинуся!
— Терпи, панотче, це йорданська водиця, вийдеш з неї чистий, як немовлятко, — і гуцул тримав мішок у річці доти, поки піп не вимок, як сніп конопель. Після цього знову взяв його на плечі і поніс до курника. Ударив ним об дверцята. Панотець закричав.
— Терпи, отче, це я зачепив уже за браму раю…
Гуцул прив'язав мішок до бантини і промовив:
— Ану, панотче, закукурікай, аби ангели почули і забрали тебе до царства небесного…
Піп надувся і з усіх сил видушив із себе довге і тоненьке:
— Куку-рі-ку-ку-у-у-у-у!
— Ото файно пієш, — прихвалював гуцул. — Ану ще кукурікай, доки не прийдуть ті лайдаки-ангели.
Гуцул пішов городами додому. А піп репетував на все село, гейби йому горлянку роздирали:
— Ку-ку-рі-ку-у-у-у!
Спочатку це виходило, як у когута. Але перед світанком його голос охрип, став басовитим, і піп так ревів, гейби його хтось різав. Кукурікання дивного когута спудило курей і розбудило попадю. Вона сиділа коло вікна й дивилася, чи не якийсь злодій краде її курей. Та, вибігши, помітила мішок на бантині: