Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Мой-мой-мой! — забідкався Штефан. — А де моя доля?
— У сусіднім селі, під вербою… — відповіла пташка. — Іди й не вертайся сюди…
Та чоловік подумав і каже:
— Чого я маю десь блукати? Печені перепелиці ніде не падуть з неба.
Увечері Штефан вернувся додому, але не міг ні їсти, ні спати. Все думав про те, що говорила йому пташка. Ади, щастя десь аж у сусідстві, бо тут неправда у чоботях, а правда в постолах.
Уранці все-таки запріг свою дерлогу і наказав жінці:
— Бери, небого, діточок і сідай на фіру. Наше щастя таке, як у курки, котра качат водить.
Вйокнув, і коні рушили. Їхали, скільки їхали, коли Штефан згадав, що забув сокиру. Каже жінці:
— Зачекай тут, а я побіжу, бо шкода сокири…
Побіг. Узяв сокиру і вже хотів іти, але Біда з горища скік йому на шию і вчепилася, як чорт старої верби.
Згадав слова пташки, щоб не вертатися додому, але все пропало. Іде й журиться. Дістав тютюну і скрутив цигарку. Біда дивиться й каже:
— Дай і мені табаки понюхати.
— Злазь із шиї й нюхай, бодай тебе пси нюхали, — сердиться бідний чоловік.
Біда залізла в пушку-табакерку. Штефан трась і закрив кришку.
— Тепер там сиди, ніхтолице! Я тебе навчу, як маєш збиткуватися з бідного чоловіка!
— Випусти, я більше не буду тебе мучити, — проситься Біда.
А Штефан і не слухає. Пішов до старого-престарого дерева та й засунув пушку з Бідою в дупло.
Вернувся до фіри, і рушили далі. Приїхали в сусіднє село. Ходить Штефан вулицями й питає людей, чи не бачили вони десь його Щастя. А люди як люди — сміються з дивака, беруть його на гоцьки.
Коли стемніло, Штефан виїхав на толоку, де цигани звикли розкладати шатра. Переночували там на фірі. А вранці знову журиться — куди їхати? Але діти бігали зарінком попід верби і пужали жаб. Раптом один із хлопчиків гукнув:
— Адіть, як щось там блискає!..
Штефан подивився: з-під землі насправді засвітилося. Взяв рискаль, почав копати. Копає, копає — і викопав цілу гелетку золота. Висипав те золото в мішок і копає далі, аж чуприна мокріє. Викопав гелетку діамантів. Висипав у мішок і далі увихається. Але за третім разом не викопав нічого.
— Доста й того! — сказав Штефан жінці.
Сіли на фіру — і в село. А там перезвідують:
— Не знаєте, хто продає хату? Але файну і з великим садом?
— Ота, що під бляхою, якраз продається, — сказали їм люди.
Штефан купив будинок і зажив з родиною щасливо: придбав корівку, кілька овець, порося і все, що потрібно було для господарки.
Живе русин, не журиться.
А якось пан із села почув про Штефана і захотів знати, як той розбагатів. Одного дня приїхав до чоловіка в гості. Та коли сів до столу — їв як не своїм ротом. Нарешті озвався:
— Ти говорив, Штефане, що як нема орання зрання, то пополудні вже не сподівання. Звідки в тебе такі гаразди?
— Вони мені приснилися, — хитрує чоловік. — Потім вичитав…
— Як? Де?
— Та, ади, як їхати до нашого села, є одна стара верба. У вербі є дупло, а в дуплі — пушка з тютюном і там такий папірчик.
Панові не треба було більше. Він схопився з лавиці й гукнув візникові:
— Вйо, до старої верби!
Коні, раз-два, примчали туди. Панисько рушив до дупла і — хап табакерку. Отворив її, а звідти Штефанова Біда скік йому на шию!
— Тепер ти вже, паночку, будеш мене носити до самої смерті.
Пан із Бідою сів на фіру і тільки надувся, як воша на морозі. Проїхали кілька кроків, а кінь геп на землю, здох. Проїхали ще трохи — і другий кінь упав. Якось дотеліпався пан додому і нараз ліг на ліжко. Ледве задрімав, як розбудив його страшний крик:
— Горимо! Пожежа!
Панський палац і все господарство згоріло дотла.
Панисько вийшов на вулицю з Бідою на шиї. Відай, носить її і донині, коли не здох, як і його коні.
Що пан, що прикажчик — все одно
Був такий пан ще за кріпацтва і жив одиноко, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи господи! Був у нього прикажчик — собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в нього не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знати? — всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там злот, чи що, і вже всякому видно, що злот стоїть, і самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять чи й більше, а він все догоджа, а пан все більше й більше любить його, більше йому довіряється. Дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому звалив, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так, розказує йому, те так зробив, а з тим так поступив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухати. Так ото ж вислухав пан та й каже: