Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Ти ба, чого захотіли, — забурчала, червоніючи, Алла. — Ми це місце тільки археологам покажемо. У нас сьогодні після репетиції вже про зустріч домовлено. І нікому більше ми про це місце не розповімо. Ви ж розорите його запросто. А це — історична пам’ятка!
Цієї миті солідний джентльмен у цивільному, але з посвідченням підійшов до компанії і строго дивлячись на оповідачок, захитав головою:
— Я ж просив — нікому й слова! Ет, треба було вас у камеру на час з’ясування замкнути…
— Ми не сказали, де вівтар знаходиться, — боязко спробувала виправдатися Лариса.
— Значить, так, — звертався Георгій (а людина з посвідченням — це був він) до присутніх, — нікому ні слова про те, що ви почули. Історична пам’ятка знаходиться на приватній території, і поки не буде проведено експертизу, навряд чи можна буде вважати це місце стародавнім місцем поклоніння.
— Ця людина нас визволила. Їхній відділ давно займався пошуками легендарного Вогнища Мистецтва. Знали, що це місце десь у центрі нашого міста… Знали і про те, що такі місця охороняються пастками. Тому наш рятівник був обережний. Мало того, що сам не попався — і нас визволив.
— Я кому кажу, — помітно почав дратуватися рятівник, — ані слова більше! Якщо знайдений нами скарб — дійсно легендарне Вогнище Мистецтва, то незабаром усі ми потрапимо в історію. А поки мовчіть.
На Кирила було боляче дивитися. Немов риба, він то роззявляв, то знову безсило стуляв рота. Потрібно було уточнити, запитати, припинити це божевілля… Але запитувати не можна було, запитання збудили б підозри. Безліч нестикувань не давали Кирилові можливості заспокоїтися. Адже він сам усе це придумав! Сам продумав і змайстрував електронну схему пастки… Тільки встановити двері та закріпити заслінку на вікно попросив допомогти Петровича. Сам своїми руками все це створив… У власному, відданому дядьком під майстерню підвалі. Ні, звичайно, цілком Кир підвалу не досліджував. Там стільки мотлоху всілякого ще з часів будівництва нагромадилося, хто його розбере? І що, виходить, серед цього мотлоху, Ларка знайшла щось коштовне, яке нагадує вівтар? Не може бути! Адже Кир сам придумав легенду про Вогнище Мистецтва. Що ж тоді відбувається? Добре, дівчиська, але ж… Посадова особа… А може, Кир просто вгадав? Як Майстер вгадав думки Пілата. Виходить, Кир Майстер… Він знав, здогадувався. Ні, так не буває. Цього не може бути… Але про що ж тоді всі вони говорять? Єдиний вихід — перевірити. Потрібно піти й перевірити. Негайно!
Кирило нікому нічого не сказав, просто кинувся до будинку свого дядька.
— Звичайно, це було просто нашим везінням. Пацан міг побоятися лізти в свій підвал. Міг не повірити… Але твої панянки впевнені, що інакше бути не могло. «Ми, — кажуть, — добре знаємо психологію нашого Кира. Не гірше, ніж він нашу». Отже, удача на боці правих. Кирило добровільно посадив себе в пастку, — скінчив Георгій.
— Нічого не розумію, — втрутилась я в Жорикові спогади. — Він же повинен уміти боротися зі своїм винаходом. Невже не зміг приборкати пастку трьох дверей?
— Намагався. Перед вторгненням розблокував усі троє і відімкнув електроніку системи. Ми там за підвальним мотлохом Настусю з Ксенією посадили, щоб вони з укриття цей момент відстежили. Ксенія чогось сумніватися почала: а раптом Кирило не винен. От і побачила на власні очі. Й про підвал цей геній доморослий знав, і про схованку, в якій пульт керування зберігається. Загалом, зайшов цей розумник у підвал. А ми його, не мудруючи лукаво, там і замкнули. Без будь-якої електроніки. На звичайні замки усі двері позачиняли.
— І що?
— Та нічого. Сидить. Про гріхи свої міркує. Поки провини не визнає. Вважає, мовляв, він нікого в пастку лізти не примушував. Мовляв, усе це було звичайним жартом. Мовляв, хто ж винен, що дівчата такі тупі трапилися й не відразу про вихід прочитали.
— Звідки поінформованість? — здається, Георгій заразився від мене манерою все трішки перебільшувати й додумувати за всіх їхні мотиви.
— З перших рук. Хочеш подивитися? Ну, поїхали.
Дорогою я з’ясувала, що переговори з бранцем ведуться в письмовому вигляді. Офіційні послання обох сторін передавалися через ті самі шпарини, крізь які ми раніше викидали записки з благаннями про допомогу. Щоб запобігти можливій втечі бранця через вікно, Георгій не надто напружував інтелект. Просто намертво закріпив бляху на віконці.
Звичайно, коли Кирило виявив, що двері замкнено, відразу кинувся до того віконця. Воно не відчинялося. У відповідь на ледь чутну з підвалу лайку, «месники», які вже перебралися до того віконця, передали свою першу записку. Кирилові, проти якого було достатньо доказів, пропонувалося зробити вибір. «Яку в’язницю виберете?» — чемно цікавилися задоволені своєю удачею «месники». Кирилові пропонувалося відсидіти в підвалі півтора тижня, або ж бути негайно переданим у руки правоохоронних органів. «Звичайно, твої батьки постараються відкупитися. Але, якщо не вийде?