Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Втратила довіру. Ми погано наглядали за її хлопцем. Так вона висловилася. І що йому шкодить тутешній клімат. Гарна жінка. З нею важко сперечатися. А я навіть не намагався.
— Вона його додому взяла?
— Не знаю. Це не моя справа. Я не питав.
— Вона могла поміняти школу... Якщо її не влаштовувала тутешня.
Біля їдальні їх оглушив пронизливий дзвінок. Ральф мимоволі поморщився. Акула подивився на нього з презирством, як досвідчений морський вовк на когось, хто пішов на пенсію, а відтак втратив форму моряка.
— Розслабився, — констатував він. — Зледащів! А я ж бо ставлю тебе за приклад молодим.
Не перестаючи бурчати, він піднявся по сходах. Ральф постояв на майданчику, дивлячись йому вслід, і повернувся в коридор.
У шостій ніколи не бувало тихо. Навіть коли всі мовчали, вухо вловлювало ледь чутне гудіння, подібне на роботу захованого в стіні двигуна.
Той-таки невидимий бджолиний рій...
Він увійшов, і голоси замовкли. Пси загасили плювками сигарети в долонях, попадали з підвіконь, відкотилися до стільців і спробували ввімкнути тишу. Тоді він почув застінний гул: шепіт їхніх думок, який не вимикався ніколи, бо їх було занадто багато. Пісню шостої кімнати. Вони були яскраво вдягнені — не як Щури, але близько до того; око хапало сплески червоних сорочок і смарагдових светрів, але стіни класу сочилися блякло-сірим пластиліном, замикаючи Псів у непроникний прямокутник, що не пропускав повітря, і вікна здавалися ілюстраціями, приклеєними до цієї сірої маси. Зачинивши за собою двері, він відразу відчув, що в цьому вакуумі важко дихати й рухатися, що стеля нависає занадто низько, а стіни зсуваються, зливаючись із підлогою та стелею, і тиснуть гумовою сірістю... в якій можна загрузнути, наче комаха, і коли ввійде хто-небудь інший, ти вже будеш її частиною, розписом, що зливається з іншими закарлючками, мертвим експонатом шостої.
— Я хочу поговорити з новим ватажком, — сказав він. Почекав, поки стихне кашель тих, котрі похлинулися димом, і додав: — Або з тим, хто себе ним вважає.
Вони завовтузилися, опускаючи очі. Усі в нашийниках — справжніх і саморобних, шкіряних, всіяних шипами й кнопками, розшитих пацьорками. Він зрозумів — перш ніж почув відповідь.
Ватажка немає. У шостій тільки ватажок був позбавлений необхідності носити знак своєї належності до зграї, тільки ватажок міг ходити з голою шиєю. Звичайно, нашийник міг бути маскуванням — ховаючи ватажка, який не бажав себе виявляти. Але ніхто з Псів навіть мигцем не подивився на іншого, ні на кому не зосередилася загальна увага. Людини, яка зайняла місце покійного Помпея, серед них не було.
Вони щулилися, втискаючи голови в плечі, й розглядали свої долоні, неначе соромлячись чогось. Того, що серед них не знайшлося нікого, хто міг би стати головним? Свого обезголовлення? Своєї втрати?
— Ватажка немає, — сказав хтось із задніх рядів. — Ми ще не вибрали.
— Коли помер Помпей? — запитав Ральф.
— Місяць тому, — відповів довговидий Лавр в окулярах. — Трохи менше, ніж місяць.
— І досі нікого не вибрали?
Пси пригнулися, демонструючи потилиці, приховуючи щось, чого соромилися, що завдавало їм болю. Нечутний гул у стінах посилився. Стіни поповзли на Ральфа, затуляючи від нього шосту, але поки ця слизька сіра завіса змикалася, він встиг вловити:
Жовте світло захищених сіткою ламп спортзалу, масляниста зелень підлоги, розмальованої колами, крик... Темна фігура забилася на підлозі, розбризкуючи кров... І тут же стіни зімкнулися, замазуючи уламки видінь сірим, знебарвлюючи їх і стираючи. Він побачив досить багато, щоб зрозуміти: хай там що трапилося з Помпеєм, але вони при цьому були присутні всією зграєю, і спогад про побачене, обсмоктаний до гіркої їді на язиках, не давав їм спокою. У ньому чаїлися їхній біль і страх перед кимось, про кого він поки що не мав уявлення. Вони були занадто закриті, занадто опиралися його спробам зрозуміти щось іще.
Зграї будувалися за принципом драбини. Кожен щабель — жива душа. Ламався верхній — першим ставав попередній. На місці обезголовленої піраміди тут же виростала нова верхівка. Так було завжди й у всіх, крім Фазанів. У кожній зграї був не тільки свій перший, але й свій другий. Навіть у Птахів, хоча Стервожера відділяла від зграї величезна відстань — не менше, аніж у сімнадцять порожніх сходинок, — був Дракон, готовий, якби з ватажком щось сталося, зайняти його місце. Порядок порушувався тільки в разі повалення ватажка кимось із тих, котрі стояли набагато нижче. Але тоді цей нижній займав верхнє місце. Те, що в шостій не сталося ні того, ні іншого, вказувало на третій варіант. Який явно не мав нічого спільного ні з першими двома, ні з чим-небудь із того, що могло спасти на думку Ральфові. Цікаво, до чого тут спортзал?